Тимур Желдак - Історія чемпіонатів Європи з футболу

Головним питанням, рішенням якого тодішній президент УЄФА швейцарець Густав Відеркер мав намір потрапити в історію, було перетворення Кубка Європи на, власне кажучи, Чемпіонат саме для отримання якомога більшого прибутку. Прибуток повинні були отримувати національні федерації, адже при круговій системі кількість матчів, а отже, і кількість проданих квитків, зростали як мінімум удвічі. Та і сама кубкова система з її сліпим жеребом й іграми «на виліт» дуже не влаштовувала багаті федерації. Судіть самі – в тому ж розіграші ЄВРО-64 родоначальники футболу англійці в першому ж раунді Відбіркового турніру потрапили на Францію, отримали від неї п’ять м’ячів на виїзді і закінчили свою участь у змаганні.

Таким чином, Відеркер міг розраховувати на серйозну підтримку з боку футбольних функціонерів більшості законодавців футбольної моди, та ось невдача – знадобилося ж чомусь швейцарцеві виставити увесь турнір «усього лише» відбором до Чемпіонату світу! Відверто кажучи, ідея не настільки безглузда, щоб її висміювати – на світовій футбольній першості Європу логічно повинні були представляти найсильніші збірні. Проте у неї були дві суттєві вади.

По-перше, якщо два турніри зливалися в один, то фактична кількість матчів не зростала, прибуток федерацій не збільшувався, і взагалі було незрозуміло, навіщо город городили.

По-друге, на той момент перемоги в Європі зовсім не означали високих місць на світовій першості. Візьмемо, приміром, четвірку фіналістів ЄВРО-1964: Іспанія, СРСР, Угорщина і Данія. У тому ж шістдесят четвертому на Олімпіаді серед призерів – три європейські команди, але серед них лише угорці – з фіналістів ЄВРО. За два роки на Мундіалі в Англії увесь квартет півфіналістів – з Європи (ФРН, Англія, СРСР і Португалія), і знову – лише радянська команда представляє лауреатів європейської першості.

Хоч як би там було, але план президента УЄФА не втілився у життя. Втім, вже через півтора роки спеціальна комісія «з організації чемпіонату для європейських збірних», куди увійшов і представник від СРСР – заступник голови Федерації футболу Володимир Мошкаркін – оголосила в Ніцці остаточний варіант проекту майбутнього змагання. Згідно з новим регламентом, передбачалося проведення турніру по круговій і кубковій (змішаній) системі. Усіх учасників, що заявилися, згідно рейтингу, «посіяли» на 8 підгруп, переможці яких безпосередньо потрапляли в чвертьфінал. Ігри в групах проходили за круговою системою з матчами на полях обох команд, завдяки чому Кубок Європи остаточно перетворився на Чемпіонат Європи. Втім, звична приставка «Кубок Анрі Делоне» залишилася, оскільки переможець отримував з рук президента УЄФА все той же красень кубок роботи паризького ювеліра Мішеля Шобійона.

З тридцяти трьох зареєстрованих на той момент національних федерацій – членів УЄФА старт в змаганні узяла тридцять одна. Незадовго до жеребкуванням свої заявки відкликали Ісландія і Мальта – їхні кліматичні умови не дозволяли брати участь в повноцінному груповому турнірі впродовж усього футбольного сезону, а звичних нам критих стадіонів зі штучним підігріванням тоді ще не придумали.

У першій відбірковій групі були два явні фаворити – діючі на той момент чемпіони Європи іспанці і яскрава команда Чехословаччини – компанію яким склали непоступливі ірландці і емоційні турки.

Слід зазначити, що 30, 40 і тим більше 50 років тому чинник свого поля грав величезну роль. Поняття «глобалізація» не існувало, зате існувала «залізна завіса», холодна війна набирала оберти, а усі переміщення громадян як країн соцтабору, так і країн-учасників НАТО знаходилися під невсипущим контролем спецслужб. Тому поява на стадіоні в іншій країні уболівальників своєї збірної була практично нереальною, у зв’язку з чим навіть справжні фаворити, приїжджаючи у гості до команд класом нижче, зазнавали певних труднощів. Не треба забувати і про те, що футбол в середині минулого століття залишався «народною грою». Тому набагато страшніше, ніж програти матч за рідний клуб або гру на нейтральному полі, було програти перед 50-, 80-, а то і 100-тисячним стадіоном своїх уболівальників.

Усі згадані явища мали місце в напруженій, безкомпромісній і дещо трагічній боротьбі в першій відбірковій групі.

Почалося все матчем 23 жовтня 1966 року, в якому ірландці приймали збірну Іспанії і зуміли відстояти нульову нічию. У наступному ж матчі «хлопці із Зеленого острова» перемагають турок з рахунком 2: 1 і стають лідерами групи. Недовго співали волинки і ріжки – наступний тур – за іспанцями, які вдома «розкривають» ірландську «консервну банку» 2: 0. Розвинути успіх іспанці могли вже в наступному матчі в Туреччині, але господарі знову відстояли нульову нічию.