Георгій Кузьмін - Билиці та вигадки нашого футболу

Кияни тоді подали протест. Але його розглянули тільки в січні наступного року. І лише тому, щоб дезавуювати сенсаційну перемогу чемпіонів Півдня одеситів, що розгромили у фіналі футболістів Санкт-Петербурга – чемпіонів Півночі…

У передреволюційні роки футбол в Києві не мав такої масової опори, як у промисловому Харкові, не міг зрівнятися з багатими міжнародними традиціями одеситів. Проте рішення варитися у власному соку було, звичайно, помилковим. Гравці дотримувалися застарілих канонів тактики і техніки, не відчували своєї дійсної сили. Кожна новинка, продемонстрована військовополоненими зі «Славії», у складі яких траплялися навіть члени збірних країн Середньої Європи, заставала київських аборигенів зненацька.

Пробити пролом у своєрідній футбольній блокаді могла перша Олімпіада Російської імперії. Вона проходила в рамках Всеросійської промислової виставки в районі Троїцької площі. Саме в Києві планувалося в серпні 1913 року розіграти чемпіонат Росії за участю 15 команд. Але стався конфуз – ніхто із запрошених не приїхав, оскільки ігри в різних географічних зонах (Північ, Південь, Захід) почалися значно раніше, і змагання з футболу першої Олімпіади перетворилися на київський міжсобойчик…

Та все ж корисні контакти траплялися. Старожилам запам'ятався приїзд до Києва з Санкт-Петербурга в жовтні 1913 року команди «Кречет». Гості легко обіграли хлопців з гуртка «Спорт» – 5:0, а 22 жовтня на «Спортивному полі» змагалися зі збірною нашого міста. У газеті «Киевлянінь» вперше в історії був опублікований повний склад збірної Києва з футболу дореволюційної пори.

Ось він: голкіпер Оттен («Політехніки»), беки – Зборомирський («Політехніки») і Нагель («Славія»), хавбеки – Поляков («Уніон»), Гуляницький («Політехніки»), Якобсон («Любителі спорту»), форварди – Павло і Макс Вешке («Спорт»), Калашников і Мельников («Політехніки»), Козловський («Славія»). Кияни, програючи 0:1, закінчили матч упевненою перемогою – 4:1, причому три м'ячі «Кречетові» забили брати Вешке.

Важко переоцінити внесок в становлення київського футболу німецької сім'ї Вешке. Тим сумніше, що після початку світової війни, у вересні 1914 року, трьох братів Вешке – Олександра, Макса і Павла як німецьких підданих, що вважалися військовополоненими, заарештували і вислали до села Леуново Пінезького повіту Архангельської губернії. Власті не переймалися тим, що це кращі спортсмени – гордість Києва, а старший з них був серед організаторів футбольної ліги… Павло Карлович Вешке, що подарував місту перший Кубок для нагородження футбольних чемпіонів, разом з дружиною і молодшим сином Карлом залишилися в місті. Свою торгову справу він закрив, продав нерухомість колезі – заступникові голови ліги В. П. Бобровському, і переїхав в скромнішу квартиру. Відбулося це в квітні 1915 року. Іронія долі: батьки і брат убивці Столипіна Мордка (Дмитра) Богрова продовжували на той час спокійнісінько проживати в 12-кімнатних хоромах на Бібіковському бульварі…

Після закінчення війни Вешке і Оттену вдалося повернутися до Німеччини. А ось як склалися долі інших піонерів київського футболу.

Виконанням термінових військових замовлень займався в Першу світову керівник футбольного гуртка в КПІ Микола Борисович Делоне. Видатний механік, пропагандист і популяризатор авіаційних знань, він дожив до створення команди «Динамо» і виховав у беззавітній любові до фізичних вправ сина, Бориса Миколайовича, блискучого математика, академіка, майстра спорту з альпінізму. Ще один батько-засновник київського футболу – Володимир Олександрович Плотников залишився в пам'яті нащадків автором знаменитого підручника з фізичної хімії. Ім'я творця і беззмінного голови Київського хірургічного товариства Миколи Марковича Волковича пов'язують виключно з операцією по порятунку Столипіна і з популярними лекціями на кафедрі хірургії медичного факультету Київського університету імені Святого Володимира, де тоді вчився великий шанувальник футболу Михайло Булгаков.

Олександр Анохін увійшов в історію як засновник нової системи гімнастики.

Тільки Тананаєв, що ще довго продовжував грати, на якийсь час пожертвував заради футболу науковою кар'єрою, але часи меценатів, благодійників надовго щезли. На сцену виступали організатори іншої закваски – Іван Єгоров, Андрій Краснобабенко.

Класний російський форвард, Іван Єгоров до 1915 року служив писарем Головного штабу Російської армії. Потім був переведений до Києва, де після революційних подій зіграв значну роль у підтримці ледве тліючого вогника футбольного життя в нашому місті в 1918—1919 роках. Пізніше на базі Першого державного дротяно-гвоздильного заводу він створив міцну команду металістів, що славилася в 1920-х разом з «Залдором», «Райкомводом», «Радробітниками», «Містраном».