Ані Лібро - Синдром зародка

Ставши дружиною і матір'ю, подруга закинула подалі поетичні вправи. Так і не знайшовши захоплених шанувальників і переконавшись у своїй бездарності, вона залишила творчість геніям і зайнялася земними турботами про вирощування потомства.

Але, чи то сонечко світило сьогодні інакше, чи то літо, нарешті, вичерпалося, і тіні на стелі намалювали якусь неймовірну картину. Щось таємниче і чарівне разом з поетичними формами золотими нитками звисало зверху і заплутувало її, немов лялечку, в кокон особливих, чарівних емоцій. Як у дитинстві напередодні Дня народження, коли в очікуванні гостей і подарунків ти занурюєшся в передчуття щастя. Переживаєш, щохвилини бігаєш на кухню, щоб перевірити, як там все кипить і піниться, поширюючи по дому багатообіцяючі аромати свята та гарного настрою.

Запах дитинства, ванілі, шоколаду… і таємниці…

Дивно, день народження у неї тільки через два місяці.

На тумбочці біля ліжка стояла фіалка. Гарний знак.

«Доброго ранку, мила квітка…» – радісно подумала Ліза. І заплющила очі від задоволення, згадавши бідного дивака, який загубив у коридорі свої ключі. Їй раптом захотілося прямо зараз подзвонити в сусідську квартиру і запитати, як він спав, самотній любитель фіалок – тюхтій з 26 квартири.

Але він її випередив.

– Ліза, вибачте, що я буджу вас з ранку раніше. Але в мене немає іншого виходу. Я терміново відлітаю у відрядження, тільки що подзвонив шеф. Уявляєте, на цілий місяць. А мама в селі. Не могли б ви поливати іноді мої фіалки. Я залишу вам ключі. Виручайте, мені більше нема до кого звернутися. Я в боргу не залишуся, – додав він і винувато подивився на її халат і капці.

– Припиніть говорити дурниці. Звичайно, я не дам загинути вашим фіалкам, тим більше що сама їх дуже люблю. Краще заходьте до мене через двадцять хвилин, якщо не дуже поспішаєте. Я вдягнуся. Поп'ємо чаю, і ви розповісте мені, як за ними доглядати, – абсолютно несподівано для себе запропонувала Ліза.

Щось неймовірне з нею сьогодні твориться. Не інакше фіалок нанюхалася.

Через двадцять хвилин Сергій приніс печиво, і вони сіли на кухні під її затишним низьким абажуром.

Стоп! Не поспішайте. Ви що подумали? Що ось так починаються любовні історії? Ні, ну ви даєте! А де ж довгі пошуки, сумніви, страждання, нарешті, розчарування, які хрестоматійно супроводжують амурні пригоди? Ні, без них нікуди!

По-перше, сусід був абсолютно не в її смаку. Кремезний блондин з карими очима, в тонких окулярах, абсолютно не підходящих до його широкого робітничо-селянського носу. Якесь безглузде поєднання: атлетичний торс, окуляри і усмішка Джоконди, світле волосся і карі очі – все в ньому було якесь неправильне.

По-друге, вона зовсім не тушується в його присутності. Навіть не намагається йому сподобатися і зовсім не тремтить від бажання побачити його ще раз, як належить за протоколом про шлюбні ігри людства.

Просто вони розмовляють про погоду і незначущі дурниці. І він розповідає Лізі, як правильно поливати квіти.

«Ось він, типовий представник сильної статі. Безпомічний, наївний, короткозорий мічурінець, який схрестив фіалку з дикою грушою і отримав новий сорт пухнастих квіточок під назвою «Єлизавета», – принизливо думала подруга, абстрагуючись від його лекції з ботаніки.

– Скажіть, а ім'я для своєї нової фіалки ви прямо вчора вигадали? – зовсім знахабнівши, запитує вона глузливо.

– Ні, – він, схоже, розгубився від її зухвалості, але швидко отямився, – мою дочку звати Ліза.

– А-а-а… Бо я вже думала, ви в мою честь… – розчаровано протягнула гумористка.

Але Сергій подивився на неї уважно і якимось «іншим» голосом додав:

– Це тоді я назвав її на честь дочки. А тепер розумію, що вона схожа саме на вас, Ліза.

О, Господи! Як все запущено!

Пильні лангольєри, що відчули ледь помітну тінь її симпатії до білявого дивака, тут же заверещали:

«Не відволікайся, Ліза, тебе чекає велике майбутнє! Жінці завжди приємно викликати симпатію! Споглядай на тумбочці його фіалку, згадуй, як він повзав рачки по коридору в пошуках ключа. І все! Смішний чоловічок. Хіба може бути чоловік твоєї мрії смішним? Отямся!»

Ліза вже кілька разів нетерпляче поглядала на годинник, але Сергій, схоже, так захопився розповіддю про різновиди диких груш, що зовсім забув про своє відрядження.

– А куди ви їдете? – перебила вона, щоб змінити тему і направити розмову в русло прощання.

– В Копенгаген, – несподівано просто відповів очкарик, ніби їхав до якихось Кобеляк. – Так, схоже, ми засиділися. З вами так приємно говорити. Ось мій ключ. Можна, я подзвоню вам?