Мари Кондо - Викинь мотлох із життя! Мистецтво прибирання, яке змінить вас назавжди

Я даю своїм клієнтам домашнє завдання – цінувати свої речі. Наприклад, я раджу їм говорити: «Дякую, що дарував мені тепло цілий день», коли вони вішають свій одяг у шафу після роботи. Або, прибираючи свої прикраси, я пропоную казати: «Дякую за те, що зробили мене красивою», а кладучи свою сумочку в шухляду, говорити: «Саме завдяки тобі я сьогодні владнала стільки справ». Висловлюйте свою вдячність кожній речі, яка підтримувала вас упродовж усього дня. Якщо ви не можете робити це щодня, то робіть це принаймні тоді, коли маєте можливість.

Я почала ставитися до своїх речей як до живих створінь, коли була ученицею старшої школи. У мене був мобільний телефон. Хоча екран тоді ще був чорно-білий, мені подобався його компактний дизайн та світло-голубий колір. Я не була завзятим користувачем телефонами, але я так його любила, що порушила шкільне правило й носила його в кишеньці шкільної форми щодня. Часом я діставала його звідти та посміхалася сама до себе. Технологічний прогрес тривав, і згодом усі почали користуватися телефонами з кольоровим зображенням. Я не розлучалася зі своєю моделлю якомога довше, але зрештою на ній з’явилось стільки подряпин, тож мені довелося її замінити. Коли мені придбали новий мобільний телефон, у мене виникла ідея писати SMS-повідомлення старій моделі. Це вперше я замінила мобільний телефон, тому мене переповнювали емоції. Після хвилинки роздумів я набрала просте повідомлення: «Дякую за все» – і додала символ «сердечко». Тоді я вибрала опцію «надіслати». Мій старий телефон миттєво задзвенів, і я перевірила вхідні повідомлення. Звичайно, це було те, що я щойно надіслала. «Чудово. Ти отримав мою SMS», – сказала я старій моделі. А тоді закрила її.

Через кілька хвилин я відкрила свій старий телефон і з подивом побачила, що екран порожній. Я натискала всі клавіші, але він не реагував. Мій телефон, який ще ніколи не ламався з дня покупки, вимкнувся після того, як отримав моє повідомлення. Він більше ніколи не вмикався і, ніби зрозумівши, що виконав свою роботу, покинув свою службу. Звичайно, я знаю, що деяким людям важко повірити, що неживі предмети реагують на людські емоції. А може, це й справді був збіг обставин.

Однак ми не раз чули про спортсменів, які з любов’ю ставляться до свого інвентарю, ніби він святий. Гадаю, вони інтуїтивно відчувають силу цих предметів. Якби ми ставилися до всіх речей, якими користуємося щодня – чи то комп’ютера, чи сумки, чи штанів, чи олівців, – з такою турботою, яку спортсмени дарують своєму інвентарю, ми б істотно збільшили кількість надійних «прихильників» у нашому житті. Цінувати речі потрібно завжди, а не тільки тоді, коли вони стають нам у пригоді.

Навіть якщо ми цього не усвідомлюємо, наші речі старанно працюють на нас, виконуючи свої обов’язки щодня, аби підтримати наш спосіб життя. Так само як ми приходимо додому й відпочиваємо після робочого дня, наші речі видихають з полегшенням, коли повертаються на свої місця. Ви коли-небудь думали про те, як це – не мати власної адреси? У такому разі наше життя було б дуже непевним. Саме через те, що в нас є дім, ми можемо ходити на роботу, по крамницях і взаємодіяти з іншими. Те саме стосується і наших речей. Важливо, аби вони були впевнені, що мають місце, куди можуть повернутися. Ви самі побачите різницю. Речі, які мають місце, до якого вони належать і де вони можуть відпочити щодня, випромінюють життєву енергію.

Навчившись ставитися до своїх речей з повагою, мої клієнти кажуть: «Мій одяг тепер служить довше. Мої светри не стають кошлатими так скоро, і я їх не так часто забруднюю». Це означає, що турбота про ваші речі – найкращий спосіб мотивувати їх підтримувати вас, їхнього власника. Якщо ви добре ставитеся до своїх речей, вони відповідатимуть вам взаємністю. З цієї причини я іноді знаходжу час, аби поміркувати, чи те місце, яке я призначила своїм речам, робить їх щасливими. Адже зберігання – це священний акт вибору домівки для моїх речей.

У Японії староста класу – це популярна людина, яка має лідерські риси й любить вирізнятися з натовпу, і ми використовуємо це словосполучення для позначення будь-кого з такими якостями. Натомість я – «організатор», дивачка, яка спокійно та непомітно працює у кутку шкільного класу, наводячи лад на полицях. І я зовсім не жартую.