Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

Після такої відчайдушної молитви можна з найбільшою інтимністю зізнатися: «Чи не здається тобі, що я був у череві морського звіра, якщо апокаліптичний (звѣр) є диявол. А дияволом я між іншими станами духу вважаю печаль. Я сподіваюсь, що з цими духами я чудово і з завзятістю борюся…»

Характер Сковороди вражає постійністю.

«…Сьогодні я встав раненько – на цілу годину і третину раніше сходу сонця. Безсмертний Боже, яка весела, бадьора, вільна, жвавіша за блискавку і швидша за Евра та наша частина, яка називається божественною, і яку Марон називає вогнем чистого повітря. Отже, за прислів’ям: «Де у кого болить, там він і руку держить», – скупий безперервно думає про гроші, купець – про товари, орач – про волів, воїн – про зброю, – коротше, що в кого болить чи радує, те є в кожного в голові й на язиці. Моє ж серце, як тільки я прокинувся, лине до свого скарбу (Ковалинського), я почав міркувати сам собі так: ми, дурні й нещасливі, обурюємось, якщо хто-небудь з нас, за звичайним уявленням, живе в злиднях або скромно, не маючи ніякого чину, тоді як одна доброчесність робить щасливим і зберігає щастя. Що ж, чи досягнув ти, нарешті, доброчесності?… Якщо ні, то де ціна витраченого часу?

Звертаючись до самого себе з такими словами, я почав підводити підсумок часу: коли, для скількох, на які дурниці я витрачав річ, дорожчу за все. Я ще й зараз не вмію користуватися часом, і навіть той час, який тепер в моєму розпорядженні, витрачається на дрібниці, або, ще гірше, на смуток, або, що найгірше, – на гріхи.

На майбутнє ми надіємося, сучасним нехтуємо: ми прагнемо до того, чого немає, нехтуємо тим, що є, ніби те, що минає, може вернутись назад, або напевно мусить здійснитись сподіване».

Десь саме в ці зоряні хвилини був написаний один з найбільш характерних для Сковороди віршів, який так багато говорить про його душевні муки, в яких тріпочуть болі цілого роду людського:

Таку категоричність тону, такий сатиричний максималізм, безжалісний, знищувальний, може мати той, чиї ідеали навдивовижу високі й чиє розуміння людського покликання на землі сповнене невсипущою, стражденною любов’ю за його чистоту і святість. Сковорода мав право на такі різкі слова, він вистраждав цю гірку правоту: це боліло йому щоденно, це пекло його щомиті. Ця невгасима печія за людину була такою плодючою, що латинський двовірш про молоде козля, од якого відштовхнувся поет при написанні своїх строф, виглядає, в порівнянні з віршем Сковороди, милим і наївним зернятком, з якого зріс такий важкий і такий колючий колос.

Є у Сковороди один невідомо коли написаний вірш, напоєний гіркотою, породженою стосунками з найулюбленішим учнем Михайлом Ковалинським, якого поглинув світ. Зазнавши несподіваного удару долі, правитель канцелярії вельможного князя Потьомкіна, уваги якого прагнули князі і графи, їде в своє село Хотетово і кличе до себе філософа. У вірші їхні взаємини гранично спрощені, але добре передано дух їх:

Філідон просить старого вказати йому шлях у житті «святий і твердий». Філарет відповідає, що зі світом, поки живеш, треба боротися, і далі повчає: