Микола Хвильовий - Камо грядеши

— «Толстой був реалістом у справжньому розумінні цього слова… А сам Маркс? Одним із улюбленіших його письменників був Шекспір, безперечний реаліст».

Ми не будемо зараз гадати, чи був Шекспір справжнім реалістом, чи ні. Ми тільки б запитали Воронського: коли Толстой і Шекспір були реалістами, і Маркс любив останнього, і коли все це є доказ того, що «діалектичний матеріалізм веде в мистецтві до реалізму», то чому тоді Толстой так не любив Шекспіра?

Тут Воронський плутає на кількох сторінках і зовсім нас не переконує. Але зате він давно вже переконав «Просвіту», яка давно вже прийняла цей абсолютний реалізм, хоч і не читала уважно його брошурки. В цьому разі ми звертаємось до реакціонера К. Леонтьєва, прихильника «циклічних теорій», який у своїй маловідомій брошурі про романи того ж Толстого от що каже:

— «Цікаво те, що найгеніальнішому із наших реалістів (цебто Толстому) ще в повній силі його хисту спротивили прийоми тієї самої школи, що її головним представником він так довго був. Це ознака часу».

Так, це — ознака часу. У реакціонера Леонтьєва, власне, в одному його твердженні більше діалектики, ніж у всьому розділі революціонера Воронського про абсолютний реалізм. Нічого нема вічного — от наша діалектика. Такий другий гріх воронщини.

Який же третій?

Третій витікає з попутницького оточення. — Це — «мужиковствовання» і «склоненіє» — відціля — в кожному рядкові «Росії». Коли б ми почали тут цитувати Воронського, то нам довелося б просто його перевидати. Безперспективність і мусила привести до народництва, до ролі Бєлінського в другому радянському виданні. Воронський, сам того не помічаючи, пристосовує жовтневі здобутки для спеціального калузького вжитку. Він, очевидно, нічого не має проти твердження Горького, що Ленін виконав місію нового Петра Великого. Тут російському критикові не пошкодило б звернутися до другого реакціонера, теж теоретика «циклічних теорій» — проф. Зелінського. От що він каже в своїй статті про грецького ліричного поета Вакхиліда:

— «Коли в Елладі запанували Афіни, а в Афінах демократія, тоді й поети аристократичного світогляду перевелись. Безперечно, ми не скажемо, що й переможці V віку не находили поетів, але це були поети середні, як той панегірист, що його висміяв Арістофан у своїх «Птицях».

І реакціонер Зелінський був послідовніш за революціонера Воронського. Він би сказав, очевидно, що від «мужиковствующої» середньості в епоху диктатури пролетаріату нічого чекати «великих думок і великого почуття».

Як бачите, маестро, ми майже всюди не погоджуємось із Воронським. Але зате ви приймаєте всі три гріхи воронщини, включно до «мужиковствовання». Ви просто з непорозуміння не симпатизуєте цьому російському критикові, як і він із того ж непорозуміння прийняв плеханівську (цебто й нашу, «олімпійську») естетику. Тут, так би мовити, фокуси фортуни — і тільки. Навіть наша критика вашої формули — «мистецтво як метод будування життя» — цілком оригінальна. Візьміть ще раз звіртесь із брошуркою Воронського!.. А про азіатський ренесанс і говорити нічого.

Хвильовий буде страшенно задоволений, коли читач послухає тов. Пилипенка й розгорне «Искусство как метод познания жизни». Але він буде ще більше задоволений, коли той же читач розгорне ще й такі книжки, з яких ми користувались, пишучи свої листи, того ж Воронського «Искусство и жизнь», «На Стыке», Бельтов «За двадцать лет», Плеханов «Искусство», Бухарін — «Теория истор. матер.», Леф, книжки Троцького, збірники «Воинствующий материализм», твори Леніна, Фрейд, Шпенглер, Добролюбов, Бєлінський і т. д., і т. п. Це, звичайно, сота доля того, що нами було поверхово використано.

Решту матеріалів ми використовували таки «з доброї пам'яті». Це ми пишемо не з метою показати свою — по суті страшенно вбогу — ерудицію, а з метою наштовхнути молоду молодь на ті книжки, які вона мусить перечитати. Їй треба знати, що з нічого — тільки нічого , й буде. Так сталося й з тов. Пилипенком, який нічого не використовував.

Отже, українська воронщина — це три гріхи Воронського без марксистської естетики. І справжня адреса її — задрипанська «Просвіта». Воронщина — елемент просвітянства, і нею грішить не Хвильовий, а Пилипенко… навіть у тому випадкові, коли розуміти її «презирством до «молодої» молоді», бо більшого презирства, як держати юнаків під кожухом, відкіля їм нічого не видно, — не було й не буде. Хто зуміє нам доказати, що це не так, тому ми видамо премію в розмірі 12–місичного втримання Хвильового. Суть наших суперечок от у чому: