Андрій Микулин - Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Участь у війні проти Москви дала причину ще цареві Петрові І започаткувати руйнування Запорізької Січі. Частина запорізьких козаків змушена була податись на еміґрацію до татарських земель, а частина залишилась і стала виконувати обов'язки сторожового війська та розвинула своє степове господарство. Однак, не зважаючи на льояльність запорожців, російський уряд ставився до них недовірливо і рішив відібрати у них рештки давніх вольностей. За наказом Катерини II 1775 р… моск. війська зруйнували Запорізьку Січ, а козаків запроторили для будування каналів від р. Неви (через Ладозьке, Онезьке та Біле озера), до річки Шексни, щоб сполучити Балтійське море з річкою Волгою, а тим самим із Каспійським морем. Частина козаків подалася, після зруйнування Січі, на еміґрацію до Туреччини, а інші осіли в Банаті під австрійською владою. Гетьмана Січі Кальнишевського вивезли до Соловецького манастиря, де він 1803 року на засланні і помер; інших старшин заслали до Тобольська, тисячі десятин запорізьких земель роздали московським поміщикам. 200.000 вільного українського населення, за указом цариці, стали російськими кріпаками, а на Україну привезено для колонізації численну кількість чужинців: сербів, болгарів, німців. Про працю на Ладозькому каналі український полковник Черняк писав таке: «При Ладозі у канальної роботи многоє число козаків хорих і померших знаходиться і щораз, то більше умножається тяжкі хороби; найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того. Одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелінням господина бригадира Леонтьева, без жодного бачення, немилостиво б'ють при роботі палками, хоч і так вони її не тільки в день і в ночі, а навіть і в дні недільні і празничні одправляють — без спочинку до неї приганяють. Боюся я отже, щоб козаків тут не погубити, як торік — що їх хіба третя частина в минулому році до дому вернулась. Тому попереджаю сенат сим покірнішим моїм писаннєм, рабськи прошу: благоволіть не допустити моєї команди погинути до кінця при канальній роботі і аби не була переведена на інші місця для зачинання іншої роботи. Сам Бог видить, нема ким її робити, бо всі козаки в силі своїй дуже ослабіли і ледви живі».

Запроторення українців з рідних земель до найдальших околиць Московщини на невільничу дармову непосильну працю знайшло свій відбиток і в піснях, що їх склали українські засланці. «Ой дали хлопцям та широкі лопати, та послали хлопця молодого та канали копати…» — співали в ті часи в Україні.

Українська старшина, уболіваючи над долею засланих українців на московську північ, писала до Катерини II такого листа: «За минулої турецької війни, крім того, що Україна кілька літ несла її тяготу, утримуючи армію на кватирях, постачаючи провіянти і фураж дачею, а ще більше — забиранням силоміць коней і волів від усякого стану людей — ще більше брано з них всяке поборне: воли, коні по кілька тисяч, з усякими іншими потрібними для армії речами. Та ще й людність українську на різні роботи за землі українські вивезено і назад не повернено. А через це всі обивателі українські, а особливо козаки й мужики, прийшли до крайньої нужди і бідности».

1768 року на Правобережній Україні вибухло протипольське повстання українського населення, очолене Залізняком та Ґонтою. Повстання, під назвою «коліївщина», набуло такого розмаху, що українські повстанці перейшли турецькі кордони. Турецький і молдавський уряди вимагали від Москви приборкати повстання та й сама Москва була ним перелякана. Під командуванням російського полковника Гурьєва вислано проти повстанців війська, які, не маючи відваги розпочати відвертий бій, вжили підступу. Під час «дружніх» розмов на «дружньому» бенкеті українських повстанських провідників заарештовано, а московські вояки накинулись на табір непідготованих повстанців. Полонених повстанців з Правобережжя росіяни віддали під суд польській владі; лівобережних засудив на кару смерти та заслання московський суд. На смерть засуджено 250 повстанців, а іншу частину «помилувано» — їх били канчуками, виривали ніздрі, таврували розпеченим залізом чола, а потім висилали всіх на каторжні роботи до Нерчинських копалень в Сибірі. Заслали на Сибір також і ватажка гайдамаків Максима Залізняка, де він і помер.

Вище наведені документи свідчать про методи поступування російської імперії супроти України, її населення і її територіяльних багатств а також свідчить і про те, що система концтаборів, в'язниць, заслань і загального народовбивства у російській державі має своє глибоке історичне коріння, починаючи від старовини і тягнеться червоною ниткою через усі часи царювань російських князів, царів та імператорів. Не менше є документів і доказів про винищування і запроторення інших народів, що їх поневолює Росія. Знайдено багато документів також і в історії тих народів і в самій московській історії, що їх своїми імперіялістичними війнами загарбала Московщина.