Андрій Микулин - Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Свідчення ч. 2. «Як оповідав українець М. М., що ув'язнений в концтаборах і з яким дуже приятелював свідок ч. 2, осінню 1943 р. совєтська армія знову захопила його село, а третього дня вже було оголошено загальну мобілізацію чоловіків до совєтської армії. З його села мобілізовано і відправлено 128 чоловіків до Манджурії на японський фронт. В сотні, у якій перебував М. М., було лише трьох українців, а останніх розпорошено по інших військових частинах, щоб унеможливити національну єдність. В квітні 1944 р. українців, що були на японському фронті, всіх виарештовано. Причини арешту не оголошено. Їх ув'язнено у в'язниці Владивостоку, де вони сиділи в камерах разом з частиною кол. царських офіцерів, які мешкали в Манджурії від 1921–1944 рр. Кожного арештованого українця обвинувачував і допитував тільки слідчий НКВД. Українець М. М. сидів у в'язниці до вересня 1944 р. На слідство його кликали один раз денно, а слідчий вимагав від нього сказати, якої численности була за німецької окупації Українська Повстанська Армія та назвати прізвища відомих йому вояків. М. М. був засуджений на 10 років ув'язнення, хоч до вини не признався. 6 липня 1953 р. він був з концтаборів звільнений. М. М. оповідає про те, що коли всі чоловіки були мобілізовані до армії або заарештовані, на їхнє місце притягнено до праці жінок та неповнолітніх дітей. 1946 р. московська влада проголосила, що на Західніх Землях України започатковується загальна колективізація селянства. В зв'язку з тим вибухло проти влади повстання, в якому взяли участь і ті чоловіки, що ухилялися від мобілізації. Повстання було здушене військами МВД, а чоловіків частинно засуджено на 25 років ув'язнення, частинно розстріляно, деяких повішено або вкинуто закатованих до криниць. Переведено також численні арешти жінок з дітьми і бездітних та старих людей і в квітні 1947 р. їх заслано до Караґандалагу, де перебував і М. М. Згідно з його свідченнями, до табору прибуло приблизно 8-10 000 арештованих українців, серед яких були і діти 15 років життя. Потім їх звільнено з концтаборів і поселено в околицях Караґанди та заборонено з тієї околиці самовільно відлучитися. Кожнього третього дня вивезені повинні були зголошуватись в поліційній комендантурі. Більшість арештованих українців спрямовано до праці в копальні. В Україну їм завжди заборонено повертатися. Українці тримаються всі разом і відрубно від всіх інших націй, їхній гурт морально дуже міцний і дружній. Адміністрація на місці поселення їх дуже переслідує, для того потрібно лише, щоб назвали одним словом «западнік» і того досить для переслідування. Місто Караґанда та села в околицях, згідно з оповіданнями існують від 1930 року і були збудовані працею в'язнів. Перші засланці в околицю Караґанди прибули під конвоєм ГПУ з Поволжжя та Східніх Земель України. Це були переважно українське селянство та німці, що жили в СССР. 1939 року в ті околиці заслано поляків та болгарів з Волині та Галичини. 1941 р. в околиці Караґанди привезено корейців з Далекого Сходу та решту всіх німців, які жили в СССР. Потім кавказькі народи: чеченців, інгушів, а також калмиків. Разом з ними добровільно прибули до Караґанди («зона З») жиди, які тікали від німецьких гітлерівських військ. Жиди перебивали на вільному поселенні і їх поліційні приписи не зобов'язували. М. М. оповідає, що його заслано в «зону З» 1954 року, а потім до тієї зони заслано і німців, які жили в східній Німеччині та колишніх полонених в Німеччині вояків совєтської армії. Поляків та болгарів звільнено 1945 р., а жиди виїхали в 1946 році. Звільнено також всіх засланих російських селян, українців та інших з неросійських народів СССР залишено в «зоні З» назавжди. Кожного засланця МВД примусило підписати зобов'язання, що він згоджується «добровільно» там поселитися. М. М. свідчить, що він підписав зобов'язання, що буде постійно мешкати в повіті «Тельман». Якщо хтось залишить «свій» повіт навіть на один день і буде перебувати в іншому сусідньому, згідно з указом від 8.5.1945 року, карається ув'язненням в концтаборах на 25 років. Всі політичні в'язні, після звільнення з концтаборів або в'язниці, негайно засуджують знова за статею 38 кримінального кодексу СССР, згідно з якою їм призначається місце постійного поселення. Але вони є «вільними» громадянами СССР і мають право брати участь у виборах Верховної Ради».

Свідчення ч. 3.Німецька родина, яка ще до другої світової війни жила в Україні, 25 жовтня 1955 р. прибула до Західньої Німеччини. Вона складається з шести осіб. В 1940 р. родина виїхала до Німеччини під час масової війни німців. До 1945 р. родина жила в Вартеґау. Коли большевики захопили Вартеґау, вони заарештували родину і вивезли її знову на старе місце замешкання в Україну. Родина оповідає, що в 1946-47 рр. в Україні був великий голод та відбулися численні арешти пересічного населення. В околиці Костополя і Тучина, Рівенської области, Москва організувала великий концтабір, до якого привезено в'язнів з СССР. Всі вони працювали на будові летовища та полігону. Після закінчення будови табір зліквідовано, а в'язнів вивезено на Сибір до інших концтаборів. Населення, що в 1946-47 роках було депортоване з України, в більшості вивезено до Омської области та Казахстану.