Левко Лукьяненко - Сповідь у камері смертників

У кінці 1944 року мене відправили з хрипівської школи до Городнянського райвійськкомату для двотижневого військового вишколу. Потім вибрали трошки більших зростом юнаків і сказали йти до армії. На мене теж указали пальцем. Я заявив, що 1928 року народження. “Принесіть довідку і тоді не підете”, - сказали. Мати не змогли добути такої довідки, і мене взяли разом із 1927 роком народження. В армії не звертали жодної уваги на дату мого народження, і років через чотири за чергового перепису я записався 1927 роком, щоб мати підстави для демобілізації разом з 1927 роком. (Так 1961 року мені виявилося 33-34 роки). Служив кілька місяців у Житомирі, а потім у Києві.

У жовтні 1945 року спрямували служити до Австрії.

Весь 1948 рік учився в річній школі автомеханіків у м. Мьодлінгу, що за 17 кілометрів від Відня. Позаяк техніку я знав, то цілий рік читав класичну художню літературу. Почав писати повість, та вже десь на десятій сторінці побачив, що пишу таке, за що не похвалять, а можуть посадити. Постало питання: пристосовуватися чи загалом не писати? Я розв'язав проблему за формулою Некрасова: “Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан”. Краще загалом не писати, ніж писати неправду всупереч своєму сумлінню.

Там же потрапила до рук збірочка К. Рилєєва. Його поеми “Войнаровський”, а особливо “Наливайко” справили на мене вирішальний вплив у тому плані, що в моїй свідомості смерть набула нормального явища для того, “кто первый восстает на притеснителей народа”.

Чепурненька Австрія захоплювала мене високим рівнем цивілізації та високими врожаями сільськогосподарських культур і ягід та фруктів на поганих землях, але почував себе в ній чужим і тужив за Україною. Образ неньки з бігом років в Австрії ставав усе миліший і миліший, збагачувався картинами Шевченка, враженнями з Макарівського району на Київщині, де я провів раннє літо 1945 р. на косовиці та вечорницях з чарівними голосами дівчат, крутим київським берегом Дніпра, з якого любив дивитися у зеленкувато-туманну далечінь Лівобережжя, широкою хрипівською нивою від рідного хутора до Чернігово-Стародубського шляху, що від повівів вітру переливався, як море, у високому житі. Як красиво воно переливається, коли половіє! Батько вивели мене одного разу за наш сад, на невеличкий горбок з краю довгого лану - перед нами мов на долоні грали хвилі житнього моря.

- Бачиш? - кажуть батько, показуючи поглядом на величезний житній лан.

- Як красивенно переливається! - кажу. - І шепотить. Про що воно шепотить?

- Шепотить ласкою до людей. А скільки тут хліба! А в нас немає. Усе забирають. І мати хліб пече наполовину з картоплі. Коли б цей хліб наш та був нам, ото життя було б!

- А куди ж він іде?

- У Москву.

- Чого ж віддаєте?

- Е-е, синку, синку-у. Не такі люди, як ми, - професори! - пробували вирвати Україну з-під Москви, і то не змогли…

До другої половини 1949 року я в Австрії так вельми скучив за Україною, що пішов на прямий обман військового командування: коли стали набирати з автомеханіків курсантів до автомобільного училища, що нібито було в Києві, я, щоб потрапити на Україну, пішов до комісії, склав попередні іспити й умовив її зарахувати мене до складу абітурієнтів, хоч зовсім не збирався стати офіцером-автомобілістом. (Обман удався тільки частково: із Австрії я виїхав, та потрапив не на Україну, а в Закавказзя, в Нахічеванську АРСР).

Коли у Чопі, першій совітській станції, прикордонники зняли конвой з нашого військового ешелону і нам дозволили йти у місто, я пішов і заглянув до кількох крамниць. Вони вразили мене неймовірно поганим порівняно з австрійським взуттям і одягом та неправдоподібно високими цінами.

Вийшов на околицю міста і побачив купку дітей. Босі, в брудних штанцях і сорочечках, вони не бавилися, а стояли навпроти одного хлоп'яти і пильно дивилися, як той, трошки вищий за інших, щось їв. Один хлопчик простягає руку і просить: “Дай мені трошки-и!” Я підійшов ближче, подумавши, що вищенький їсть якісь рідкісні ласощі і його товаришам так дуже закортіло, що один не витримав-таки і попросив. Як же я здивувався, коли побачив у руці простий чорний хліб далеко не кращої випічки!

“Ти хочеш їсти? Ти голодний?” - звернувся я до того, що просив. Він нічого не сказав. Великі світлі очі на худому обличчі відповідали найкраще. Інші пильно дивилися на мене тими ж голодними обличчями та блискучими очима. Хтось шепнув: “Москаль. Тікаймо!”. І вони побігли геть, озираючись на мою зелену уніформу.