Левко Лукьяненко - Маршал Жуков і українці у другій світовій війні

Я з обуренням відкидаю цю Вашу нагороду! І пропоную Вам продати один літак з Вашого особистого авіапарку, щоб на виручені гроші надрукувати «Історію українського війська» професора Володимира Уляни-ча, аби дати можливість шанувальникам Г.К. Жукова інакше поглянути на свою національну долю та роль у ній російського маршала.

Л. Лук'яненко

(Надруковано у газеті «Вечірній Київ» від 17 червня 1998 року)

У відповідь на цей лист Президентові Кучмі генерал Іщенко надрукував 28 серпня 1998 року в газеті «Киевские новости» (№33) довгу статтю під назвою «Чем гордится пан Лукьяненко?» з прославленням маршала Жукова та звинуваченням мене у брехні.

Звинувачення у брехні носить точнісінько такий самий характер, що й колишні чекістські звинувачення всіх націоналістів і дисидентів у наклепах на совітську дійсність. Наклепами тоді були слова про те, що в СРСР виборча система не демократична, що совітська конституція не демократична, що конституція затвердила диктатуру комуністичної партії, що на Заході громадяни користуються ширшими правами, аніж громадяни СРСР, що в капіталістичних країнах трудящі живуть заможніше, ніж в Совітському Союзі і т. ін. і т. под. - усе це були наклепи на совітську дійсність, і за ці наклепи судили до 7 років концтаборів та 5 років заслання.

Називати правду життя наклепом, а свою брехню правдою - це звичайнісінька комуністична безсовісність. У добу Совітського Союзу за такою вивернутою логікою стояла сила комуністичної диктатури з її чекістами й в'язницями. Страх перед тюрмою примушував багатьох, хто потрапляв до їхніх рук, услід за чекістами називати правду брехнею, а брехню - правдою. Слабких духом можна зрозуміти: під тиском загрози піти в тюрму вони, наступаючи на горло власній совісті, починали чорне називати білим і біле - чорним. Це - в кабінеті слідчого за ґратами. Генерал Іщенко в такому дусі веде мову не в чекістському кабінеті, а в незалежній Україні й у демократичному суспільстві, де немає жодної підстави боятися чорне називати чорним і біле - білим.

Коли б Іщенко був винятковим екземпляром, то не варто було б витрачати час на спростування його чеїсістськоподібних звинувачень у наклепах. Та справа значно гірша: абсолютна більшість народу нашого не

дуже-то подолала імперську комуністичну ідейну облуду і ще вірить у брехливі міфи. Ось приклад з Харкова. Там міська влада ухвалила постанову про встановлення в місті пам'ятника Г. Жукову. Отже, і на восьмому році незалежності громадяни України перебувають у полоні колишніх проросійських пропагандистських міфів. Прагнення розвіяти цей туман і дати українцям історичну правду і спонукало мене написати цю брошуру.

Перше видання викликало великий читацький попит. У кількох містах виникло бажання самим її множити. Читачі звертаються до мене з пропозицією розширити дослідження. Навряд чи я буду це робити, однаково брошура не може замінити ґрунтовну історичну працю.

А в цьому, другому, виданні дещо відредаговано передмову, зроблено стилістичні правки та деякі уточнення.

Федір Іщенко виступає гарячим прихильником Президента Леоніда Кучми і його «благородного жеста» - нагородження медаллю Жукова, нестримно славословить «полководца Жукова, военный талант которого признан во всем мире». Подані далі разючі факти з російських документальних джерел незаперечно свідчать про злочинну роль як Жукова, так і всієї людожерної імперської комуністичної системи. Ці факти злочинів наводжу переважно за свідченнями широко відомих у Росії військових та державних діячів колишнього Союзу, серед яких і головний маршал авіації А.С. Голованов - колишній безпосередній начальник Федора Іщенка (який, напевне, вручав йому генеральські погони); і колишній народний комісар внутрішніх справ УРСР, зам. міністра внутрішніх справ СРСР, заступник міністра державної безпеки СРСР, начальник Уп: равління урядової охорони, особистий охоронець Сталіна генерал-лейтенант B.C. Рясной - безпосередній виконавець злочинного, цілком таємного наказу, написаного Берією та Жуковим, про виселення з території України всіх українців, які проживали

на окупованій німцями території, та про таємний контроль «особих отделов НКВД» за всіма без винятку військовими-українцями, родичі яких були під окупацією. Серед піднадзорних, безсумнівно, був би і сам Іщенко. Свідками комуністичних злочинів та подій Другої світової війни виступають і її учасники - відомі російські письменники Віктор Астаф'єв, Вячеслав Кондратьев та багато інших росіян, про що і буде йти мова далі. Можливо, і всіх їх, як і мене, генерал Федір Іщенко зарахує до «ненавидящих все российское», звинуватить в «очернении полководца Жукова»?