Омелян Нестайко - Великі міфи імперії

С.Самуйлов продовжує традицію російських істориків, котрі нерідко роблять висновки протилежні тим, що самі ж наводять. Він пише, що причиною невдачі вузької групи націоналістично настроєних верхів створити самостійну державу була "етнічна і духовна спорідненість малоросів і росіян". [7] [7] Самуйлов С.М. О некоторых американских стереотипах в отношении Украины // США: ЭПИ. - 1997. - №4. - С.83. На цій же сторінці читаємо: "… більшовикам вдалося оволодіти Україною збройним шляхом тільки з третьої спроби, коли вони певною мірою врахували вплив національного українського фактора", [8] [8] Самуйлов С.М. О некоторых американских стереотипах в отношении Украины // США: ЭПИ. - 1997. - №4. - С.83. котрий, очевидно, переважив "етнічну і духовну спорідненість". Не треба забувати про те, що білогвардійські армії йшли у бій за відновлення "єдиної неподільної Росії" і в результаті закінчили свою боротьбу на турецькому березі. В цей час Лєнін й на копійку не вірив у байку про "спорідненість" і враховував щодо України такі деталі, на які люди типу Самуйлова не звертали увагу: він навіть наказав командувачеві московськими військами на Україні Антонову-Овсієнкові якнайскоріше позбутися першої частини свого прізвища.

Але звернемося до першоджерел предмету. Будемо посилатися на людей, які знали про що пишуть, а деякі були учасниками подій. "… В Києві три тисячі солдат - українців з різних військових частин, не питаючи начальства, вирішили створити зі своєю участю 1-й український полк імені Богдана Хмельницького. Вибрали командира полку і решту командирів. І з українськими синьо-жовтими прапорами підійшли до будинку, де засідала президія Комітету військових депутатів. Члени комітету вийшли на балкон. Голова комітету Таск заявив, що признає право на самостійну Україну, але зараз, зважаючи на майбутні бої, небезпечно дезорганізовувати армію створенням національних частин - і тому він заперечує проти такого полку. Заверещали, залаялися, не дали йому продовжувати". [9] [9] Солженицын А.И. Апрель Семнадцатого // Звезда. - 1993. - №6. - С.51.

Збереглися кадри кінохроніки з далекого 1917 року, де видно солдат Волинського полку на демонстрації з лозунгами українською мовою. Полк першим виступив у Петрограді проти царського режиму. Національна свідомість почала рости і поза межами сучасної України.

Звернемося до спогадів генерала Денікіна, котрий на собі відчув настрої населення, де проходила його армія. Події відбуваються на Кубані в 1919 році: "Російську громадскість глибоко вразила одна "темна" подія: Голова кубанського військово-окружного суду Лукін, першопрохідник і прихильник Добровольчої армії, приїздив до Ростова з доповіддю про зростання українсько-сепаратистського руху на Кубані та прибуття в Єкатеринодар таємної петлюрівської делегації. Через день Лукін був убитий особами, не викритими кубанськими слідчими органами…". [10] [10] Деникин А.И. Поход на Москву. - Киев: Военное издательство, 1990. - С.118. Цей же Денікін: "Лука Бич, котрий стояв у той час на чолі уряду (Кубані - ред. ), заявив рішуче: "Помагати Добровольчій армії - означає приготовляти знов поглинення Кубані Росією". [11] [11] Деникин А.И., генерал. Очерки русской смуты // Вопросы истории. - 1991. - №11. - С.116.

Революція розбудила населення східних земель України, що були особливо пригнічені (національне), і навіть зарубіжжя зі стану етнічної козацької відчуженості до Росії і росіян. Вона піднімала його на рівень національної свідомості, і цей процес набирав сили і революційного темпу. Не можемо оминути написане відомим борцем з українським "буржуазним" націоналізмом Лазарем Кагановичем: "… Уже надходили вимоги про виклики з різних частин солдат відповідних національностей у визначені пункти для формування національних полків. Особливо відрізнялися українці, але була вимога і білорусів, литовців, естонців, татар і інших. Гостроту цієї проблеми ми відчували на місцях. Наприклад, у нас в Саратові на одному з засідань Ради робітничих і солдатських депутатів гостро обговорювались питання про вимогу українських солдат виділити їх в окремий полк. Доповідач на Раді визнавав що суперечки доходять мало не до кулаків". [12] [12] Каганович Л. Памятные записки. - М.: Вагриус, 1997. - С.113-114. Почуття етнічної окреміжності переходило у свою вищу стадію - національну свідомість. Процес не оминув навіть грунтовно збаламучених махновців. Їх лідер Нестор Махно в передмові до своїх спогадів, виданих в еміграції, писав: "Про одне тільки доводиться жалкувати, випускаючи у світ цей нарис: те, що він виходить не на Україні і не українською мовою". [13] [13] Махно Н. Воспоминания. - Париж, 1929. - С.6. Пізно спам'ятався!