Роман Круцик - Урок історії польським шовіністам

Для здійснення цієї програми польський уряд, що його репрезентували разом ендеки і пілсудчики, виробив відповідну тактику. Вона полягала в тому, щоб всіма силами і засобами негласно допомагати більшовикам осягнути перемогу над УНР і Денікіним. Цей план був здійснений шляхом укладення окремого таємного договору Пілсудського з Лєніним. Обом, ще недавнім колегам по загальноросійській соціал-демократії, зробити це було нескладно.

Подробиці переговорів і договору розкрив шеф генерального штабу польської армії генерал Тадеуш Кутшеба лише після смерті Пілсудського. Він засвідчив, що восени 1919 року прибула до Микошевич, поблизу Луцька, совєтська місія «Червоного Хреста» під проводом польського комуніста, колишнього польського соціаліста і доброго знайомого з Пілсудським, Юліуша Мархлєвського. Мархлєвський через довірену особу нав'язав контакт з Пілсудським, який визначив для переговорів капітана Бернера. Бернер свідчить, що Пілсудський через нього передав Лєніну пропозицію припинити бойові дії, встановити лінію розмежування польських і більшовицьких російських військ, а також утворити між ними нейтральну смугу шириною 10 кілометрів. 21 листопада Мархлєвський привіз із Москви позитивну відповідь Лєніна який лише вимагав збереження переговорів у таємниці.

Тактикою таємної допомоги для Совєтської Росії Пілсудський добився того, що червоні по черзі розбили Дієву Армію УНР, а потім Добровольчу армію Денікіна. Прийшов час використати ситуацію, що склалася, для здійснення плану відновлення Польщі в межах 1772 року (для початку) зі східним кордоном по Дніпру. З метою юридичного прикриття свого походу в Україну Пілсудський змусив Українську місію у Варшаві підписати декларацію про українсько-польський воєнний союз. При цьому польський уряд наполіг, щоб скоротити (реформувати) Армію УНР лише до трьох дивізій. Пілсудський і його штаб прагнули після вдалого походу на Київ і Одесу встановити свій повний військовий контроль над Правобережною Україною, а Уряд УНР звести до становища безправного (беззбройного) сателіта.

Похід Пілсудського в Україну провалився. Москва і Варшава, погодилися на мир коштом поділу України і Білорусі. Польський уряд зламав свій договір з Урядом УНР й уклав з росіянами 2 листопада 1920 перемир'я. Цей черговий акт віроломства уможливив командуванню Червоній армії сконцентрувати всі свої сили проти українців. Під тиском переважаючих сил ворога 20 листопада 1920 Армія УНР була змушена перейти в Західну Україну, зайняту поляками. Тут поляки роззброїли українських військовиків і замкнули в концентраційних таборах.

Варшавський «Роботнік» помістив у № 339 від 16 жовтня 1919 статтю «Табори полонених», в якій сказано:

«Відносини, які панують в таборах для полонених в Модліні й Берестю Литовськім (Бресті) переймають жахом.

Табір для полонених в Бересті Литовськім — це гидь, це ганьба для польської держави. Умови в берестейських "Бугшопах" або у форті Берга можуть довести спостерігача до розпачу. В Бутшопі розміщено українців. Це давні російські табори і хліви та бараки, побудовані німцями, в деяких не має навіть т. зв. нар або дощок, тільки долівка і це приміщення бранців. Про солому нема й мови, долівку вистеляють полонені бадиллям та будяками. Вікон не має, одвірки навіть понищені.

Ці умови в поєднанні з голодуванням (денно 1/3 жовнірського хліба й трохи брудної води), якого розміри більшали із-за крадіжки військових функціонерів (кількох офіцерів і підофіцерів, які тепер сидять в тюрмі, незаконно привласнило собі близько пів мільйона марок), витворили з табору полонених прямо табір трупів. Два місяці тому з табору, що налічував близько 6000 полонених, виносили кожного дня 50—100 трупів. Розпалилася тоді дезинтерія, яка вбивала голодуючих. В одному місці при епідемічному шпиталі трупи лежали майже три тижні не похоронені, так, що щурі їх пообгризали. Померлих хоронять так мілко, що тіла виступають із землі,— наслідком чого дезинтерія й тиф постійно ширяться, так, що самі жовнірі, які виконують службу в таборі постійно переносять заразу недуг до своїх відділів. Так, як тепер виглядають українські бранці в таборі, можна собі уявити тільки смерть. Деякі й говорити не можуть. Не хочуть їсти — чому? Бо ці вже й не ворухнуться і до смерті,— так вони обезсилені. До одного з них приїхала ненька зі східної Галичини — говорить по польськи, бо полька. Син її лежить на будяках на кам’яному тоці в таборі, де вітри гуляють. Очі стоять стовпом, зуби вищирені… "не хворий, гарячки не має…" Ненька сидить біля нього наче закаменіла, безпорадна — що ж має робити? Там знову дружина — привезла харчі чоловікові. Ледве з великим трудом допросилася дозволу, щоби в табір увійти, бо тяжко туди дістатись… З'їв і… помер!