Іван Білик - Аксіоми недоведених традицій

Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші, пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової «Гетики», Рим Східний і Рим Західний продовжували не тільки Аттілі, а ще й його синам платити данину, а візіготи змушені були повернутися туди, звідки й вийшли, — в подаровану їм Аквітанію, не розжившись на війні.

Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналізу самого Йордана, бо гуни були й залишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.

Ось що каже про них сучасник Йорданів — Прокопій Кесарійський: «Якщо йти з міста Боспора в місто Херсонес, то всі землі, що лежать між ними, належать варварам — гунським племенам». Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову.

А тепер на хвилинку звернім увагу свою до тих, хто, власне, став причиною Каталаунської битви: мешканців Піренейського півострова, які посідали всі його західні та східні землі. Про «вандалів» царя Гейзеріка ми вже говорили вище. Але, крім них, на півострові були ще дві держави, які складали з ними федерацію: Галиція й Лузитанія. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй праці він без жодних вагань каже: «Галицію й Лузитанію споконвіку населяли свави». А хто такі свави, ми вже теж знаємо. То чи не слід зробити й висновку, що Галицію населяли галичі, а Лузитанію — лужичі? Бо спробуймо написати слово «лужичі» латиною — й одержимо: luzici, а звідси й Luzitania (до речі, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужичі»). Так само galisi, galici. Адже народ, який мешкає по той бік Рейну, Нестор Літописець теж називав не інакше, як галичани.

Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогів: улани, галани й навіть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням військового стану слов'ян, своєрідним античним козацтвом, яке охороняло креси землі, тому користувалося самоуправлінням і не підлягало ні податкам, ні данині, ні якимось іншим повинностям. Це засвідчує й Амміан: «Рабству не підлягали ці так звані алани, бо всі вони благородної крові».

Флавій стверджує їхню етнічну приналежність: «Алани належать до скіфських племен і живуть побіля Танаїса й Меотідського озера». Цілком згоден з ним і Лукіан: «Мова й одяг — це і в аланів, і в скіфів однакове. Різне в них тільки волосся». Тобто стрижка. Скіфами називає їх і Птолемей. Амміан же дає не тільки соціальний, а й етнічний опис. Він називає аланів гарними людьми із світлим волоссям, вони високі на зріст, швидкі й стрімкі, але мають грізний вигляд, який лякає інших, бо в погляді в них похмурість і затамована лють. Алани майже нічим не відрізняються од гунів, може, хіба, трохи стриманіші.

Традиція «волині» через форму всім відомих «бродників», які існували в часи Київської Русі, передалася пізніше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нібито означає «вільну людину», але правдивішими здаються нам гіпотези походження назви «козак» від нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служінню батьківщині й на честь цього вчинила над собою врочистий обряд постригання, лишаючи на тім'ї лише одну кіску; звідси — косар, косак і козак). Адже ще Лев Диякон писав у Х сторіччі, що Великий князь київський Святослав голив бороду й голову й носив тільки вуса та довгу косу на голові, що було ознакою високого роду.

Ми не випадково пов'язали всі ці слова в один ланцюг — і козак, і косак, і гусар, і улан, і алан, і волиняни, бо щось подібне знаходимо й у Західному Римі: чи то була стародавня традиція, привнесена в Рим і в античну Італію тими, хто асимілював етрусків, чи згодом слов'яни перейняли від римлян цей звичай. Але в римському війську теж був кінний стан (сословие) — так званий «ordo equestur», куди теж вступали з урочистим «обручанням», як і в козаки.

Й хоча в Амміана аланами називаються всі племена й народи, які живуть на схід від Дністра, однак аланами називав Амміан і неврів, і будинів, і гелонів, і козарів, а це щось та означає. Тож нічого дивного в тому нема, що в IV столітті аланів знаходимо в Західній Європі. Фрагментарність цього дослідження не дозволяє приділити повнішої уваги таким землям, як Галлія або Іспанія. А тут же безліч топонімів, які свідчать про довге перебування в цих краях слов'ян і, на нашу думку, історикам варто звернутися на крайній захід континенту.