Антон Мухарский - Жлобологія

У 70-ті роки, знову ж таки у Франківську, частіше вживали слово «рог», не жлоб і не рогуль, як у Львові, де я дізнався про рогулів уже бувши студентом.

Жарт був. Пам’ятаю, однокласники мої, перефразувавши назву Rolling Stones, казали: «концерт групи «Роги стонут».

Останніх років п’ятнадцять я повторював, чому так люблю своє рідне місто Франківськ. Тому що перестав у ньому стикатися з хамством. Можуть бути різні претензії до інших, однак люди, думалося мені, принаймні звільнилися від хамства. Я вже забув, коли і з ким конфліктував.

Та ось я нещодавно сів у таксі, і водій вирішив зробити мені приємність — ввімкнув якусь абсолютно російсько-мілітарну пісню про двоголових орлів, «ґаспод афіцераф» і т. ін. Я це терпів зо дві хвилини, думав: та мені з ним їхати хвилин сім... А потім зрозумів: ну якщо вже і я буду оце ковтати, то взагалі... І зайшов ввічливо: «Скажіть, а чи у вашій машині пасажири мають право попросити про зміну музики?» Він сказав: «Мають». Я далі їхав і слухав те саме. Тобто до нього не дійшло, що я фактично попросив. Причому цей таксист буде точно голосувати за яку-небудь «Свободу».

Для мене це вже якийсь симптом, що Франківськ дає тріщини. Тобто 2,5 роки перебування при владі Віктора Федоровича таки мають вплив. Люди приймають це. Приїхав політик у село на Львівщині, й односельчани в черзі стояли, щоб із ним сфотографуватися. Це ж приїхав їхній ворог, не союзник. Як так, що вони з ним позують на фотокамеру? Зрозумів, бо це — обличчя з телеекрана.

У порівняльному есеї про Львів і Київ «Мала інтимна урбаністика» я намагався через одне слово «рогуль» описати свій стан розчарування Львовом. Я ж стільки зусиль доклав, аби жити у ньому, і беріг у свідомості якийсь світлий образ легендарного міста, а тут потрапив нарешті — і раптом виявив, що Львів переповнений рогулями. Вони і зруйнували це місто. Тепер я навчився від цього абстрагуватися.

Із «рогулем» я мав філологічний казус, пов’язаний з перекладом «інтимної урбаністики». Австрійський перекладач не розумів, що означає те слово.

«Мабуть, у вашій мові теж є радше сленгові окреслення людини малокультурної, низько освіченої і відсталої?» — допитувався я. Він знайшов таке слово: Hinterwaeldler - «той, що за лісами». Тобто провінційність передусім, із-за лісу, з якоїсь діри хтось виліз. Я потім намагався перевірити те слово на інших прикладах з тими, для кого німецька є рідною мовою. Питав: це правильно? І носії мови казали, що так, але слово архаїчне, з 50-х, коли в німецькому суспільстві існувало зневажливе ставлення міських мешканців до сільських. Але тепер, казали вони, сам факт, що ти походиш із села, не кидає на тебе тіні в товаристві міщан.

У нас — ні, непрестижно бути селянином. Тоді як світ західний перетворився на глобальне село: там ти не закинеш людині її походження. Постмодерне мислення давно визнало діалекти як цінні, не ганебні. І послуговуватися сільським діалектом — нормально, натомість у нас ще досі тікають із сіл... бо ганебно. Міські хлопці відвертаються від дівчат, бо ті — сільські б и чки.

Припустімо, що в українській національній ментальності є щось таке базове, що безумовно розквітло під тиском історичних обставин. І ми можемо взяти до уваги такий момент: у нас освічена верства як формувалася? З одного боку, радянська система забезпечила загальну освіченість для всіх, а з іншого боку, в такій системі дуже складно було стати особистістю. Відбувалася зрівнялівка. Таким чином було знівельовано освіченість як певну позитивну рису. Вона стала загальним надбанням, потім в етичному сенсі вона нічого не змінила на краще.

Ми ж потрапили в імперію Радянського Союзу, тому що не могли не потрапити, тому що це — ми.

Совок — це передусім прогинання. Особливо перед начальством. У той же час совок не пропустить жодної найменшої нагоди принизити когось, хто слабший від нього. Плазувати перед сильнішим і принижувати слабшого. Додам, що одна із іманентних ознак жлобства — це агресивність.

Колись мене здивував Євген Сверстюк своєю інтерпретацією вислову «Моя хата скраю». Він пояснив, що ця наша версія звідти, що й «Мій дім — моя фортеця». Такий вияв українського індивідуалізму і вільнодумства. А вислів треба розуміти як «я собі пан». Думаю, що Євген Сверстюк переінтерпретував. Так можуть говорити, на жаль, якраз хуторяни, і в них вільнодумства нема.