Світлана Алексієвич: Цинкові хлопчики

— Мені це цікаво. Скажу: на Салангу був. Постріляю.

Не можу позбутися відчуття, що війна — виплід чоловічої природи, багато в чому мною незбагненний. Але буденність війни неймовірна. У Аполлінера: «Ох, яка ж то гарна війна».

На війні все інше: і ти, і природа, і твої думки. Тут я зрозуміла, що людська думка може бути дуже жорстокою.

Запитую і слухаю скрізь: у солдатській казармі, їдальні, на футбольному полі, увечері на танцях — неочікувані тут атрибути мирного життя:

— Я вистрілив упритул і побачив, як розлітається людський череп. Подумав: «Перший». Після бою — поранені і вбиті. Усі мовчать... Мені сняться туттрамваї. Як я на трамваї їду додому... Улюблений спогад: мама пече пироги. У хаті пахне солодким тістом...

— Товаришуєш із хорошим хлопцем... А потім бачиш, як його нутрощі на камінні висять. Починаєш мститися.

— Чекаємо на караван. У засідці два-три дні. Лежимо в гарячому піску, випорожняємося під себе. Під кінець третього дня сатанієш. І з такою ненавистю випускаєш першу чергу. Після стрілянини, коли все скінчилося, виявилося: караван ішов з бананами і джемом. На все життя солодкого наїлися...

— Узяли в полон «духів»... Допитуємося: «Де військові склади?» Мовчать. Підняли двох на гелікоптерах: «Де? Покажи». Мовчать. Скинули одного на скелі...

— Кохатися на війні і після війни — це не одне і те саме. На війні все як уперше...

— «Град» стріляє... Міни летять... А над усім цим стоїть: жити! жити! жити! Але ти нічого не знаєш і не хочеш знати про страждання іншої сторони. Жити — та й годі. Жити!

Написати (розповісти) про самого себе всю правду — це, як зауважив Пушкін, неможливість фізична.

На війні людину рятує те, що свідомість відвертається, розсіюється. Але смерть навколо безглузда, випадкова. Без високих сенсів.

...На танку червоною фарбою: «Помстимося за Малкіна».

Посеред вулиці стояла навколішки молода афганка перед убитою дитиною і голосила. Так голосять, напевне, тільки поранені звірі.

Проїжджали повз убиті кишлаки, що схожі на переоране поле. Мертва глина нещодавнього людського житла була страшніша за темряву, з якої могли вистрелити.

У шпиталі я поклала плюшевого ведмедика на ліжко афганського хлопчика. Він узяв іграшку зубами і так бавився, посміхаючись, обох рук у нього не було. «Твої росіяни стріляли, — переклали мені слова його матері. — А в тебе є діти? Хто? Хлопчик чи дівчинка?» Я так і не зрозуміла, чим дужче були сповнені її слова — жахом чи прощенням?

Розказують про жорстокість, з якою моджахеди розправляються з нашими полоненими. Схоже на середньовіччя. Тут і справді інший час, календарі показують чотирнадцяте століття.

У Лєрмонтова, у «Герої нашого часу», Максимич, оцінюючи дії горянина, котрий зарізав батька Бели, каже: «Звичайно, по-їхньому він цілком мав рацію», — хоча з точки зору росіянина — вчинок звірячий. Письменник уловив цю дивну російську рису — уміння стати на позицію іншого народу, побачити речі і «по-їхньому».

А тепер...

17 вересня

Щодня бачу, як людина котиться донизу. І рідко — вгору.

В Достоєвського Іван Карамазов зауважує: «Звір ніколи не може бути таким жорстоким, як людина, таким артистично, таким художньо жорстоким».

Так, я підозрюю: ми не хочемо про це чути, не хочемо цього знати. Але на кожній війні, хто б не вів її та в ім’я чого б не вів — Юлій Цезар чи Йосип Сталін, — люди вбивають одне одного. Це вбивство, але про це в нас не прийнято замислюватись. Навіть чомусь у школах ми говоримо не про патріотичне, а про військово-патріотичне виховання. Хоча чому я дивуюсь? Усе зрозуміло — військовий соціалізм, військова країна, військове мислення.

Не можна так випробовувати людину. Людина не витримує таких випробувань. У медицині це називається «гострим дослідом». Дослідом на живому.

Увечері в солдатському гуртожитку навпроти готелю ввімкнули магнітофон. Я теж слухала «афганські» пісні. Дитячі, ще не сформовані голоси хрипіли під Висоцького: «Сонце упало в кишлак, як велетенська бомба», «Мені не треба слави. Нам би жити — і вся нагорода», «Навіщо ми вбиваємо? Навіщо нас вбивають?», «Ось уже й обличчя став я забувати», «Афганістан, ти більше, ніж обов’язок. Ти — наше світотворення», «Як великі птахи, стрибають одноногі біля моря», «Мертвий, він уже нічий. Немає вже ненависті в нього на обличчі».

Уночі мені снився сон: наші солдати від’їжджають до Союзу, я — серед тих, хто проводжає. Підходжу до одного хлопчини, він без язика, німий. Після полону. З-під солдатського кітеля стирчить шпитальна піжама. Я щось питаю в нього, а він лише своє ім’я пише: «Іванко... Іванко...» Так чітко розрізняю його ім’я — Іванко. Обличчям схожий на хлопчинку, з яким удень розмовляла, він повторював без кінця: «На мене мама вдома чекає».