Светлана Алексиевич - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Через два місяці приїхала я до Москви. З вокзалу — на цвинтар. До нього! І там на цвинтарі почалися в мене перейми. Тільки-но я до нього забалакала... Викликали «швидку». Я дала адресу. Родила я там-таки... У тої ж Ангеліни Василівни Гуськової... Вона мене ще тоді попередила: «Родити приїжджай до нас». А куди я така ще поїду? На два тижні раніше строку вродила...

Мені показали... Дівчинка... «Наташенько, — покликала я. — Татко тебе назвав Наташенька». Здорова з виду дитинка. Ручки, ніжки... А в неї був цироз печінки. В печінці — двадцять вісім рентґен... Вроджений порок серця... Через чотири години сказали, що дівчинка вмерла. І знову, що ми її вам не оддамо! Як то не оддасте?! Це я вам її не оддам! Ви її хочете забрати для науки, а я ненавиджу вашу науку! Ненавиджу! Вона мені спершу його забрала, а тепер іще чекає... Не віддам! Сама її поховаю. Поруч нього... ( Переходить на шепіт ).

Все не ті слова я вам кажу... Не такі... Не можна мені кричати після інсульту. І плакати не можна. Але я хочу... Хочу, щоб ви знали... Іще нікому не признавалася... Коли я не віддала їм мою маленьку дівчинку. Нашу дівчинку... Тоді вони мені принесли дерев’яну коробочку: «Вона — там». Я глянула: її сповили. Вона лежала в пелюшечках. І тоді я заплакала: «Покладіть її у нього в ногах. Скажіть, що це наша Наташенька».

Там, на могилці, не написано: Наташа Ігнатенко. Там тільки його ім’я. Вона ж без імені ще була, без нічого... Тільки душа... Душу я там і поховала...

Я до них приходжу завжди з двома букетами: один — йому, другий — на кутик кладу їй. Повзаю біля могили навколішках... Завжди навколішках... ( Безладно ). Я її вбила... Я... Вона... Спасла... Моя дівчинка спасла мене, вона взяла весь радіоудар на себе, стала наче приймачем цього удару. Така малесенька. Кришенятко. ( Задихаючись ). Вона мене вберегла... Але я любила їх обох... Хіба... Хіба можна вбити любов’ю? Такою любов’ю!! Чому це поруч? Любов і смерть. Завжди вони разом. Хто мені пояснить? Хто підкаже? Повзаю біля могили навколішках... ( Надовго стихає ).

...У Києві дали мені квартиру. У великому домі, де тепер живуть усі, хто поїхав із атомної станції. Усі знайомі. Квартира велика, двокімнатна, про таку ми з Васею мріяли. А я в ній дуріла! У кожному кутку, де не гляну — всюди він... Його очі... Почала ремонт, аби лиш не сидіти, аби забутися. І так два роки... Сниться мені сон... Ми йдемо з ним, а він босоніж. «Чого ти завжди роззутий?» — «Та того, що не маю нічого». Пішла до церкви. Батюшка мене навчив: «Треба купити капці великого розміру й покласти кому-небудь до гробу. Написати записку — що це йому». Я так і зробила... Приїхала до Москви й зразу — до церкви. У Москві мені до нього ближче... Він там лежить, на Мітінському кладовищі... Розказую служці, що так і так, мені треба капці передати. Питає: «А вєдомо тєбє, как ето дєлать надо?» Розтлумачив... Якраз унесли відпівати дідуся старого. Я підходжу до труни, піднімаю накидочку й кладу туди капці. «А записку ти написала?» — «Еге, написала, тільки не вказала, на якому цвинтарі він лежить». — «Там вони всі в одному світі. Найдуть його».

Ніякої охоти до життя не було в мене. Вночі стою коло вікна, дивлюся на небо: «Васюню, що мені робить? Я не хочу без тебе жити». Вдень іду проз дитсадок, стану й стою... Дивилась би на дітей і дивилась... З ума сходила! І стала ночами просити: «Васюню, я вроджу дитинку. Я вже боюся бути сама. Не витримаю довше. Васінька!» А другим разом так попрошу: «Васюню, мені не треба мужчини. Кращого за тебе нема мені. Я хочу дитинку».

Мені було двадцять п’ять років...

Найшла я мужчину... Все йому розказала... Всю правду: в мене одна любов, на все життя. Я все йому відкрила... Ми зустрічалися, але додому до себе я його ніколи не кликала, додому не могла. Там — Вася...

Робила я кондитером. Ліплю торта, а сльози котяться. Не плачу, а сльози котяться. Єдине, чого в дівчат просила: «Не жалійте мене. Будете жаліти, покину, піду». Хотіла буть, як усі. Не треба мене жаліти... Я колись була щаслива...

Принесли мені Васіного ордена... Червоний такий... Я на нього довго дивитися не могла. Сльози котяться...

...Вродила хлопчика. Андрій... Андрійко... Подруги спиняли: «Не можна тобі родити», і лікарі лякали: «Ваш організм не витримає». Потім... Потім вони сказали, що він буде без ручки... Без правої руки... Апарат показував... «Ну то й що? — думала я. — Навчу його писати лівою ручкою». А народився нормальний... гарний хлопчик... Вчиться у школі вже, на самі п’ятірки вчиться. Тепер маю ким дихати й жити. Світло в моєму житті. Він усе чисто розуміє: «Мамочко, якщо я поїду до бабушки на два дні, ти дихати зможеш?» Не зможу! Боюся на день із ним розлучитися. Йшли ми вулицею... І я, чую, падаю... Тоді мене інсульт розбив — там, на вулиці... «Мамочко, тобі водички дать?» — «Ні, ти стій коло мене. Не йди нікуди». І хапонула його за руку. Далі не пам’ятаю... Розплющила очі в лікарні. Але так його хапонула, що лікарі насилу мені пальці розняли. У нього рука ще довго була синя. Тепер виходимо з дому: «Мамочко, тільки не хапай мене за руку. Я нікуди від тебе не піду». Він теж хворіє: два тижні в школі, два вдома з лікарем. Отак-от і живем. Боїмось одне за другого. А в кожнім кутку — Вася... Його фотографії... Вночі до нього говорю й говорю... Буває, мене вві сні попросить: «Покажи нашу дитинку». Ми з Андрійком приходимо... А він приводить за руку дочку. Завжди з дочкою. Грається тільки з нею...