Поліна Жеребцова: Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

Мама каже:

— Ні. Не буде війни. Не буде!

Багато дідусів із бородами. Усі щось говорять. По колу бігають і читають молитву. Мені здається це дуже дивним.

А дід Ідрис сказав, що все буде добре, і дав цукерки. І тьотя Валя сказала. І бабуся Зіна. І тьотя Мар’ям.

Не буде війни. Це просто літаки літають. Дивляться на нас.

Стріляють літаки. Я не ходжу до школи. Ніхто не ходить.

Я і мама провідували дідуся в лікарні. І я побачила свою бабусю Елізабет. Це мама мого тата. Вона стара.

Вона спитала мене:

— Ти мене доглядатимеш? Будеш допомагати мені?

А потім сказала:

— Ти дідуся добре доглядаєш!

Я її бачила всього двічі. Більше ніколи. Вони з мамою не дружать. Бабуся Елізабет живе в районі «Мінутка».

Дідуся Анатолія в лікарні обікрали. Поцупили гроші, їжу. Йому зробили укол, він заснув, і все вкрали.

Їжі в лікарні немає. Треба приносити їжу.

Ми були на ринку. Літак низько літав. Усі боялися.

Я раніше дивилася в небо і не боялася, а тепер дуже боюся. І дивлюся під ноги.

Стріляють з автоматів на вулицях.

Дорослі кажуть, що на місто сунуть танки. Російські. Єльцин оголосив нам війну, щоб його!

Дідусь у лікарні. Я боюся, коли бомби кидають. Я і мама продаємо газети. Вони погано продаються. Одного разу я навіть просила милостиню з мамою, одного разу сама. Руку простягати не соромно, соромно дивитися на людей. Купили ліки на ті гроші.

Ми повинні забрати дідуся з лікарні. Йому покращало. Ми не можемо вийти — стрілянина. До нас прийшли сусіди. Вони бояться.

Мамі снилася її мама. Бабуся Галя. Вона померла нещодавно. Вона сказала:

— Іди. Твій батько чекає, щоб ховали.

Мама сказала їй:

— Ні, він живий, він у лікарні.

І прокинулася. Розповіла мені сон.

Ми не можемо дістатися до лікарні. Стріляють.

Мама залишала мене в тьоті Валі й Альонки. Тут іще Васька прийшов, син тьоті Дусі. Ми грали в карти. Світла нема, і газу теж.

А потім прийшла мама — дідуся вбило. Обстріл. Стріляли, де лікарня на вулиці Первомайській. Лікарі втекли. Ховалися. А хворі залишилися.

Що ж робити? Дідусь Анатолій уже тиждень лежить мертвий. Мама плаче.

Поля

Дідуся ховали. Мене не взяли. Усюди стрілянина. Я чула, як мама сказала тьоті Валі:

— Не могли покласти в труну, бо час минув.

Мама всім дала солоні помідори та хліб — поминання. Сусіди виїхали з міста до сіл. Але багато хто лишився.

Ми ходимо з мамою і торгуємо. Інакше нема чого їсти. Учора літак літав низько над ринком, і всі пригиналися. Він моторошно вив.

Ми торгували дідусевими вудками та блешнями. У нього їх багато. Ніхто не вірить, що росіяни стануть бомбити. Вони ж люди.

Ми з мамою хотіли забрати речі з дідусевої квартири. І сказали, щоб сусіди наші теж узяли, що хочуть. На згадку. І всі брали. І тьотя Валя, і тьотя Дуся, і дядя Адам із другого поверху: він купив квартиру дідуся Стьопи й бабусі Люби, і багато інших.

Потім прийшов дід Шаміль. Він хотів купити дідусеву квартиру. Але нам сказали, що дідусева квартира належить чеченцю одному. Ми не повірили. Дідусь її не продавав. Але так сказали міліціонери. І сказали, що мама може взяти тільки речі.

Поля

Будинки в центрі горіли.

Мама купила мішок борошна. Ми смажимо перепічки на вогнищі. Я і бабуся Ніна носимо дрова.

Ми пішли на ринок. І тут стали стріляти. І всі побігли. Всі падали в калюжі. Я впала.

Хтось на когось напав. І стріляли. Потім убило дитину в жінки, і вона кричала. Дуже кричала. Це куля. Кулі були всюди, і всі бігли й бігли. І ми бігли.

Ми залізли в автобус. Він поїхав, і тут сталося, що вертольоти стали стріляти по автобусу. Вони стріляли по нашому автобусу! Усі кричали і ховались одне за одного. Вертольоти літали й стріляли. І літаки літали й дзижчали.

Ми вийшли на зупинці «Нефтянка» і побігли через поле й залізницю. Там були дід якийсь і тьотя з дітьми. Я і мама. Усі бігли. А вертоліт летів і стріляв кулями в нас. І я кинула торбу й утекла додому перша. А мами немає.

І я не знала, що робити. Я вийняла з полиці з книжками стару ікону. Там на ній Ісус намальований. Я впала на коліна і стала плакати:

— Господи, будь ласка, зроби так, щоб нікого не вбили! Будь ласка! Врятуй маму, і дітей, і дідуся, і тьотю!

Маліка з другого поверху прибігла:

— Нас уб’ють! Нас уб’ють!

Це дочка Нури. Тут мама прийшла.