Наталя Кобринська - Дух часу

Але той день — той один день! Вона говорила о тім з донькою, коли старалася якнайдокладніше представити їй клопотливість свого положеня, тота блідла й червоніла, але відповідала рішучо, що не думає зміняти своїх замірів і що для одного дня не думає посвятити цілої будучини й цілого житя. Та коби хоть зараз міг женитися, а то аж за два роки — пані Шумінська з засади була противна такому очікуваню. Вже то вона давно чула, що то недобре такі речі відкладати; два роки — та то кусень часу! Бог знає, що може випасти, кілько сплетень скластися, весілє розійтися, а панна лишитися на леду.

Двайцять і однолітня панна — то не жарти, то пахне старою дівкою! І почала жалувати, що не віддала її в шіснайцять літ, що відступила від тих вікових традицій, що чим борше дівчину віддати, тим ліпше. О, старі люде все добре знали! Вони мали досвіди! Коли б вона вже зо двоє діточок до того року мала, як її мама, то би.ніякі «романси» не приходили їй до голови, і родичі були би спокійні, що вже дали одній дитині забезпечене.

Та все ж таки вона була ще найщасливіша з тою дитиною. Два роки минули як одна хвиля, а вона бачила свою донечку раду й веселу при тім, котрого любила.

Ах, як мало, мало котра мати має таку радість!

При душевнім вдоволеню чоловік забуває о тім, що перебув і мусив терпіти, аж знов нові неудачі розранюють старі, давно загоєні рани. В тім році пані Шумінська мала поводженє: донька віддалася, син зробив матуру [1] Матура — останній іспит при закінченні науки в школі (гімназії). Зробив матуру — склав іспит. , все якось складалося. Гроші, видані на весілє доньки, мали уже тим нагородитися, що син піде до семінарії і видатки зменшаться. Аж тут нараз новий клопіт: син заявив, що не думає бути попом. Той син, що ще дитиною дав няні мотузок, аби мала чим колачі зав’язати, той син, на котрого інтенцію вона дарувала альбу, той син з діда-прадіда попович, не хоче бути попом! То не могло їй в голові поміститися!

— Що тобі, сину, такого? — питала мати. — Чого цураєшся твого стану? Чи може бути красший стан, як попівський?

— Що ж, мамочко, — нехай і так, що нема красшого, та мене до него не тягне.

— Як-то не тягне? Що то значить не тягне?

— А так, що не маю до него покликаня.

— Але ж донедавна ти о нічім і не думав, як тілько о тім! Відки ж нараз така зміна?

— То правда, що я не думав о нічім іншім, але що ж пораджу, коли тепер думки мої змінилися? Такий вже дух часу повіяв! Я дуже поважаю той стан, але бачу, що мені було би в нім затісно, що там моїм думкам положено би певну границю, а я потребую простору, свободи в набуваню відомостей, науки!

«Більше простору, науки! Дух часу такий!» — промовила пані Шумінська, остовпівшими очима вдивляючись в свого сина. «Дух часу такий! Що се за такий дух часу!» І щось неясне, величезне й могуче мелькало перед її очима, щось, що уносило й поривало цілий її спокій, перед чим гинув старий порядок, якийсь розлад відчужував від себе ті частини, що недавно близько і дружно до себе прилягали.

Навіть в сні виділа побіч себе неумолиму зміну. Бачила якусь тайну руку, ідо переносила посуду з комори до покою, а з покою до комори, усе з поду зсувалося до пивниці, ліжка і столи рушалися, крісла укладалися в одну піраміду, образи виступали з своїх рам а навіть пружини старого годинника тріскали й відлітали, колісця і дрібні огнива ланцюжка розкочувались на ріжні сторони.

«Дух часу такий!» Га, чи не знала вона єго досить? Чи не він то був, коли її донька мала відвагу признатися, що любить і що лиш з любові віддасться? Яку то немилу робило сенсацію, коли вона з донькою бувала по вечерках і забавах! А при тій доньці ніколи невідступний її «милий»! Як люде шептали поміж собою, що мати «позволяв» на такі романси! «Романси» — то страшний закид для добре, морально вихованої дівчини; той закид ще тепер обливає стидом лице пані Шумінської. Добре, морально вихована дівчина не кохаєсь перед відданєм! а мати повинна уважати, щоби дівчина не «авантурувалася». Якби їй був хто сказав, що її донька буде романсувати, коли ще над її колискою сиділа, то була би того, певне, не стерпіла, — а потому мусила слухати насмішок, та терпеливо зносити злосливі уваги, бо іншої ради не було! «Нехай, — думала собі, — які мені розумні, про других шепчуть, а якби їм таке трафилось, то би так само мовчали та тихо сиділи, як і я». Але та потіха не дуже її тоді успокоювала і якась безсильна злість підступала до серця. А найбільше то її боліло і гнівало, що її чоловік, природна підпора жінки, не тілько що своїм мужчинським розумом не радив нічого в її немилім положеню, але'як би не видів і не чув, що коло него дієся, а коли зачала єму оповідати, що люде говорять, що сама донька дає до того повід, то так розсипався, що не тілько мусила сама його помалу рефлектувати, але вкінці все ще перед ним покривати.