Карл Поппер - Той, що стоїть осібно

28 липня виповнюється сто років з дня народження Карла Раймунда Поппера. Він був, мабуть, останнім філософом-універсалом, або, так скажімо, — не вузьким, як багато хто тепер, фахівцем. Його життя майже вклалося в рамки ХХ сторіччя: народився на самому початку, помер за шість років до кінця. Корифеї лібералізму живуть, як правило, довго.

Багато років тому мій колишній начальник на терені фізики збирався в наукове відрядження за океан, і я попросив його привезти яку-небудь філософську книжку. Так опинилося в моїх руках дешевеньке видання книжки К. Поппера «Логіка наукового дослідження». Німецькою мовою вона вийшла 1934 року, а була перекладена англійською 1959 р. Промучившись над перекладом із півроку, я ризикнув зробити на кафедральному семінарі доповідь. Для аспіранта це було відповідально і почесно. Закінчилося ж все провалом. Із книги я мало що зрозумів, викладав плутано й невиразно. І хоч ніхто з присутніх К. Поппера не читав, а були й такі, що вперше про нього чули, це не завадило моїм старшим товаришам піддати хибну, з огляду на замовчування, концепцію буржуазного філософа нищівній критиці.

У той же час у мене виникло цілком правомірне запитання: чому всіх видних західних фахівців із філософії науки перекладено (хоча б і з грифом «для наукових книгозбірень»), а роботи К. Поппера з тієї ж тематики замовчувалися. Пізніше з’ясувалося, що замовчувалося саме ім’я. Мислив він широко, писав і з політичної філософії і з філософії історії, тобто торкався того, що називалося тоді ідеологією. І ось за ці роботи отримав К. Поппер два титули. Офіційний титул — лорда, від англійської королеви, і неофіційний, від «наших» — «теоретик-антикомуніст № 1». Зрозуміло, що філософа з такою репутацією до радянського читача не підпускали.

Цікаво, що замовчування К. Поппера триває і досі академічною філософією США — країною, що претендує на роль захисника свободи в усьому світі, і свободи слова, звичайно, також. Про це розповів уже після смерті К. Поппера його учень Марк Ноттурно: «Я стверджую, що філософія Поппера саме виганяється і що було б дуже наївно вважати, що її просто не помічають або що нею нехтують». За що виганяють? За в’їдливу критику марксизму. Бо, як зазначив М. Ноттурно, якщо марксизм мертвий у Москві, то вже в «американському університеті він живий і здоровий».

Він не мав наміру бути професійним філософом. У рідному Віденському університеті вивчав математику (1918–1924). 1928 року захистив дисертацію з психології мислення і отримав диплом викладача математики та фізики в гімназії. Років з десять працював шкільним учителем. 1937 року поїхав до Нової Зеландії, побоюючись вторгнення фашистів до Австрії. Того дня, коли К. Поппер дізнався, що відбувся «аншлюс», він вирішив написати книгу «Відкрите суспільство та його вороги» — головну свою книгу. Він вважав цю фундаментальну працю внеском у боротьбу з нацизмом і комунізмом. З 1937 року він став професійним філософом; лише тому, що не міг працювати шкільним учителем за межами Австрії. 1945 року, завдяки підтримці Фрідріха фон Гаєка, К. Поппер отримав посаду професора Лондонської школи економіки та політичних наук, де працював до виходу на пенсію.

Це була людина науки, людина, що поважала Ratio, яка захищала цінності просвіти. Він не любив моди в науці, бо мода означає: я приймаю щось або приєднуюся до чогось не в ході самостійного критичного аналізу, а з бажання бути як усі, із солідарності чи, як зазначив З. Бауман, прагнучи «в теплі обійми community». К. Поппер, мабуть, цінував науку вище за філософію. Він вважав, що філософське системотворення небезпечне для культури та інтелекту, що «філософія не повинна бути підвалиною для будь-яких наукових систем». К. Поппер закликав філософів звернутися до дослідження критичних методів науки.

Отже, критика і Ratio — ось, мабуть, ключові слова в його текстах. Звідси й назва, яку він сам дав своїй філософії — «критичний раціоналізм». Ця прихильність до критики багато що пояснює в його творчості. І неозброєним оком видно її джерела: «Два філософи, які справили на мене найбільший вплив і протягом довгого часу, це — Маркс і Кант» (К. Поппер). Так, це — великі критики. Кант, який узявся за грандіозний замір — випробувати розум, виявити його можливості та межі, і несамовитий Маркс, який вимагав поширити критику на саму дійсність, тобто перетворити її революційним шляхом. Про Маркса сказано К. Поппером багато добрих слів. І тут запитання: як поєднати особисту симпатію з різкою критикою марксизму, з віднесенням Маркса до ворогів відкритого суспільства, лжепророків та оракулів? Гадаю, що Маркс подобався К. Попперу як людина. Вони, мабуть, були людьми однакового політичного темпераменту. Але, на жаль, з Марксом злий жарт зіграла діалектика Гегеля, вважав К. Поппер. Маркс потребував філософії, яка могла б обгрунтувати його політичні погляди, потребував теорії, що несе в собі заряд історичного оптимізму. І — потрапив під вплив популярного німецького філософа.