Надежда Савченко - Сильное имя Надежда! (отрывок)

— Наші в гольф-клубі ще є?

— Ні, всіх вивезли.

— А хто стріляє?

— Людей вперед послав.

— Бля!… Нахера?!…

Бій спонтанний, зустрічний. Операція не спланована. Централізованого командування немає. Самоуправство та й годі. Іноді так треба, бо командування чохлить довго. Але зараз душа відчуває, що не варто. Луганськ — велике місто. Міський бій — це не бій у полі… Нікому нічого не говорю. Приймаю рішення — йду забирати людей. Вірі наказую стояти на рубежі. Далі не сунутись. Йду пішки, наздоганяю 10–15 чоловік. «Хлопці! Куди ж ви лізете у воду, не знаючи броду! А як їх там 30?! І в засаді, і в обороні?! По співвідношенню один до трьох — оборона-наступ, сили вже дуже не рівні!» (насправді сепаратистів, як я пізніше дізналась, у засаді було 70!) «Давай назад! Спочатку розвідати треба!» — відвожу людей назад, на рубіж оборони. Пізніше комітет Російської Федерації заявив, що я вела бійців на Луганськ. Мені, напевне, як старшому лейтенанту, мало бути «легко» слухати такі бредні, але, крім мене, там ще шість полковників, підполковників, майорів і капітанів було. Радяться. Я стою, думаю, краєм вуха слухаю… Відправляють техніку. 2 БТРи чи 2 БМП — вже не пам’ятаю (різниця невелика), на повільній швидкості. Ну, добре хоч на повільній! Але чому наказ на простріл «зеленки» не дають? Підходить до мене майор:

— Ну, ты людей даешь на броню, или я танк просто так отправляю?!

— Танк?!? На броню?!? Це тобі що, БТР чи БМП, щоб на броні їздити?! У танка башта на всю платформу крутиться! Не дуже на броні танка наїздишся, та й не навоюєшся! Знесе баштою і пушкою до чорта!

І людей?! А вони в мене є, ті люди?!…

Але байдуже! На війні хто перший прийняв рішення і взяв на себе відповідальність, той і командир! Розумію весь парадокс і ідіотизм ситуації.

Даю саму дурну команду в своєму житті: «Полтава! 5 чоловік — на броню!» Чому Полтава? Цих хлопців я вже трохи знала. Вони були доросліші і хоч колись в армії служили. Решта —<���…>

… — Глаза завязать?

— Да, давай.

Надевают бандану «Самооборона Майдана», пересаживают в первую машину-внедорожник. Залезает туда с нами еще и замполит! И тот, что возле меня сидел. Едем еще минут двадцать. Преимущественно вверх. Дорога асфальтированная заканчивается, начинаются терриконовые полевые горы-ямы. Останавливаемся.

— Дальше я не поеду, там окопы.

— Ну, ждем здесь, они придут.

— Хлопцы, а окопы наши или ваши? :))

— И наши там есть, и ваши…

Интересно же, куда привезли. Отсчет времени веду по ощущениям, приблизительно.

— О! Они! Выходим!

Меня выводят в наручниках с мешком на голове, отводят в сторону, ставят боком к машине. Слышу: «Здорова, мужики!» А вот и москали! Акцент явно из России… Светотени хорошо играют на солнце, потому неплохо вижу все. Даже различаю пятна на камуфляже. Кепки, балаклавы, оружие.

Россиян двое. «Вещи ее передай!» — говорит один из автоматчиков, которые меня держат. Россияне подходят, берут меня под руки… Ковыляем по каким-то колдобинам, спотыкаюсь, справа поддерживает… Сажают в военный УАЗик.

Выехали на гравийный плацдарм. Слышу, как под колесами шуршит, знакомые звуки. Дальше, впереди, шумит трасса, машины ездят достаточно часто, но трассу лесополоса перекрывает. Выводят из машины, пересаживают в другую. По типу грузовой ГАЗели черного цвета, номера есть, белым светятся, но цифры рассмотреть не могу. Заводят через задние двери. Открыты обе стулки. Интересно, много они людей выкрали из Украины этой машиной?… Стало совсем темно. Но моим похитителям почему-то показалось, что я дохрена вижу. Перечирикиваются, перемигиваются. Тот, кто рядом, достает скотч. Заклеивает мне глаза поверх повязки, вокруг головы. Ну, молодец! Додумались сейчас!

Пока мотал — двинулись. Пошатнулась, оперлась ему на колено рукой. Таак… Ткань формы достаточно качественная, даже полушерстяная на ощупь, только у нас формы из такой ткани нет.

Ехали долго, часа три с половиной.

— Мне в туалет надо.

— Что?

— Ей в туалет.

Дальше без единого слова выводит один к лесополосе за заправку. То, что заправка, уже по освещению догадываюсь. Но либо какая-то закрытая или малопосещаемая… Ни наручники, ни повязку не снимает.

— Так сходишь?

— Ну, если ты отвернешься!

Чуть отвернулся. Хрен с тобой, у меня китель длинный. Приседаю… Слышу, притормозила еще какая-то машина, ведут переговоры. Ах ты ж твою, еще не конец? Одна стулка дверей открыта, но так, чтобы от дороги не видно было. Меня ставят за нее, начинают открывать наручники, ключ не подходит. Тихо чертыхаются, ковыряют минуты три. Не выдерживаю: