Сергій Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя

Частина четверта складалася з нарисів, присвячених керівникам Ухтпечлагу, і називалася «Организаторы побед»: «Я. М. Мороз» (15 с.), «И. И. Косолапкин» (9 с.), «Д. И. Кузьмин» (10 с.), «Соколов» (7 с.), «Макаров» (5 с.), «Бочаров» (2 с.).

Отже, за попереднім планом Остап Вишня мав написати 26 нарисів, а серед матеріалів редакції міжтабірної газети «Северный горняк» мені пощастило відшукати 21 текст, здебільшого у вигляді автографів і машинописів з авторською правкою та з правками невідомої особи (можливо, когось із табірного начальства), яка позначила, що саме необхідно вилучити з нарисів. Пильний редактор пропонував вилучити з тексту нарису «Ухтинская целебная вода (Промысел № 11 имени ОГПУ)» рядки:

«Хлюпала себе вода и сама того в своей соленой горечи не зная, что скоро возьмут ее большевики «в роботу», заставят ее служить освобожденному от рабских капиталистических цепей человечеству, и прославлена она, горько-соленая, будет в пространствах и временах, прославляя в свою очередь и советскую научную мысль, и сказочные успехи социалистического строительства страны Советов.

Исследование показало высокую радиоактивность воды, причем радия в ней оказалось гораздо больше, чем во всех известных до сего времени во всем мире радиоактивных водах».

А далі письменник засвідчує численне зростання «населення» на цьому промислі – від сорока осіб у 1930 р. до кількох сотень у 1931-му і до кількох тисяч у 1933-му. Звичайно, про радіоактивне зараження ув’язнених цією «цілющою» водою тоді мова не йшла, зате щодо видобутку радію завдяки саме цьому родовищу Радянський Союз вийшов 1934 р. на друге місце у світі.

Не дійшла справа до публікації й нарису Остапа Вишні «Промысел № 111 имени тов. Мороза Я. М.», в якому показано темпи розвитку цього нафтового родовища завдяки будівництву бараків для ув’язнених:

«В январе 1933 года появился первый барак и выросла вышка № 1. За ними – второй барак, пекарня, конюшня, времянки…»

А 20 февраля 1933 года был издан по ОГПУ приказ такого содержания:

”Отмечая особо энергичную работу начальника Ухтопечорских исправительно-трудовых лагерей ОГПУ тов. Мороза Якова Моисеевича по освоению в исключительных условиях дальнего Севера Ухтопечорских нефтяных и каменноугольных месторождений, приказываю: нефтяной промысел № 3 на р. Яреге именовать «нефтяным промыслом имени тов. Мороза Я. М.». Заместитель председателя ОГПУ Г. Ягода».

У всех работников Ухтопечорского лагеря приказ этот вызвал большой подъем энтузиазма».

Прикладів таких можна навести багато, і всі вони пояснюють причину, чому ж ГУЛАГ не дав згоди на публікацію книжки «5 лет борьбы за недра тундры и тайги» – у тексті майже кожного нарису був ще й підтекст, який розвіював фальшивий ентузіазм і хоч би натяками розкривав справжню суть гулагівських методів освоєння далекої Півночі.

Колишній в’язень Ухтпечлагу, а до того токар Іжорського заводу й комсомольський активіст В. Ф. Васильєв у 1989 р. згадував обставини, за яких будувався тракт від Чиб’ю до Крутої: «Это был ад, ад кромешный! Через пару месяцев от нашего этапа в 600 человек осталось 230 полуживых дистрофиков. Этап ленинградских коммунистов, бравших Зимний, отстоявших революционный Питер, штурмовавших мятежный Крондштат, был здесь уничтожен и погребен в болотах».

А інший політкаторжанин К. П. Гурський свідчить: «На строительстве тракта Чибью – Крутая больше месяца не выдерживали. Зеки голодали. Трупы павших лошадей охрана обливала керосином, засыпала известью и закапывала. Их откапывали и ели. Были случаи людоедства. Проклятый пятый лагпункт! Мертвых здесь не хоронили, трупы просто присыпали снегом или спускали под лед». – Газета «Ухта». – 1989. – 12 окт. (№ 196).

В Ухтинському краєзнавчому музеї восени 1989 р. експонувалися документи про те, що в місцевих таборах були випадки людоїдства, навіть торгівлі людським м’ясом. Уночі до «ізолятора для слабосильних», а по суті уже трупарні, пробиралися кримінальні злочинці й обрізали (із неживих, а може, ще й живих людей!), як сказано в тому трагічному документі, «мягкие части человеческого тела». В архівах збереглися навіть справи про розстріл злочинців-людоїдів. З однією такою справою довелося ознайомитися й мені.

В отакій атмосфері довелося жити і працювати упродовж десяти років геніальному сміхотворцю України!

До вбивства С. М. Кірова Остап Вишня працював у редакції «Северный горняк» і писав книжку «5 лет борьбы…» Дозволили приїхати на побачення дружині, і Варвара Олексіївна «гостювала» в чоловіка весь липень 1934-го, а 5 серпня змушена була залишити Чиб’ю, бо в Харкові на неї чекали двоє малолітніх дітей – її донька Марія й син Павла Михайловича від першої дружини, яка померла 1933 р., В’ячеслав. Проїжджаючи через Москву, В. О. Маслюченко залишила у відповідних органах заяву про перегляд справи Остапа Вишні. Хворого чоловіка вона просила перевести в табір із менш суворими кліматичними умовами, а також добивалася дозволу на спільне проживання сім’ї. Але останнього довелося чекати майже рік.