Сергій Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя

Мова мовиться, розуміється, не про так званий «сказ», що поза своєю комічною стороною подає живу, з життя, з побуту взяту, картину, а про дешевий спосіб насмішити «до нікуди» свого читача. Проте в О. Вишні можна натрапити подекуди й «сказ», взяти, наприклад, гумореску «Охорона народнього здоров'я»:

«Чи-лі какая, примєрно, «бешиха», чи там «глаз» чи «пристріт» чи «сояшниця», – баба етая, ну, как ото рукою знімаєть… Такая ото баба… Уп'ять-же таки: «зуби», «переполох», «простуда», чи-лі какой нібудь вас «огник» поприщить, – усьо ето баба Палажка достоменно проізойшла й на все єті болісті їй просто таки вроді наплювать…»

Та в тому-то й біда, що за «сказом» ідуть у О. Вишні зловживання покрученим словом, русизмом, і сумлінний критик міг би списати багато паперу, виписуючи та підраховуючи оту «юринду» та «харрашо», але я гадаю, що цю роботу можна з легкою душею покласти на дозвілля статистиків.

Остап Вишня виробив собі кілька штампованих засобів і раз-у-раз орудує ним, не турбуючись за те, як, кінець кінцем, читач сприйматиме їх. Адже-ж ці гуморески були розраховані на газету, на одноденне читання, а не на три томи «усмішок». Ось зразки цього Вишневого засобу, що може й веселять «медлительного в движениях малоросса», але набридають хоч трохи культурнішому читачеві: «Великі ножиці, грізні ножиці, гострі ножиці, розчепірені ножиці… Отакенні ножиці…» Чи ще: «Село – це така собі територія, а на тій території хати, хліви, льохи й церква… Поміж тими хатами вулички… У льохах нема нічого, бо давно вже поїли… На церкві хрест, а на хресті галка… Хрест золотий, а по позолоті по тій – купочки біленьки, – то птиця господня антирелігійну пропаганду робить»,

Дотепи, подібні до цієї «пташиної антирелігійної пропаганди», аж через вінця ллються по гуморесках О. Вишні. Тут і «сорочка зав'язується вузлом вище того місця, про яке ви зараз думаєте», і наш класичний поперек, що «переходить у «далі» (цим попереком з «рештою» О. Вишня козиряє кілька разів), і матня, що «на вас іззаду скепсисом віє», і лій – «певна річ, коли він у голові. А як у иншому місці – ні чорта не варт… М'яко тільки сидіти та ширше штани ший».

О. Вишня вельми уподобав ці сумнівної якости дотепи, що-до тих місць, «яке чухаєш» і без аніякісінького чуття міри (та й чи можна тут, взагалі, вимагати якоїсь міри?) рясно сіє на сторінках трьох томів.

Що це – гумор? Ми не будемо зараз сперечатись, чи смішні ці всі пастушки, що «за корівками йдуть, матюкаються», чи реготатиме читач з отої «бугаячої сили» – такий гатунок «гумору», без сумніву, знайде завжди свого аматора, ба навіть численного аматора, але-ж про це мова. Говорячи про Вишневу вульгарщину, ми: далекі від «критичного стилю» якогось А. Г. (див. «З блок-ноту критика» «Літературна газета», ч. 9), щоб істерично кричати – куди, мовляв, дивилось ДВУ, видаючи ці три томи. Ні, ми уявляємо зараз собі зовсім иншу негумористичну картину: тисячами примірників розходяться «Вишневі усмішки», їх читає безліч читачів, та й не тільки читає, а й на них у певний спосіб виховується наш читач, вони правлять йому за школу дотепности й гумору. О. Вишня фактично створив навіть свою школу, що позначилась низкою кислиць у вигляді «Веселої книжки» видання «Плужанина», між авторами «вишневих» гуморесок і їхніми численними споживачами є обопільне порозуміння, вони один одному імпонують і, я сказав би, – вони доповнюють один одного. Важко-бо уявити літературний портрет Остапа Вишні без його сміхотливої авдиторії в сельбудинку, в Кубучі, на естраді і, на жаль, важко також уявити сучасного читача української книги без Остапа Вишні…

«Вишніянство» – це не тільки певний жанр нашого сучасного гумору, це є разом із тим і певна течія, і досить потужна течія серед читачівської маси, це – цілий рух. «Вишніянство» – це навіть монометр читачівського смаку, і успіх «Вишневих усмішок» – це мірило культурного рівня їх читача.

Ви придивіться на нашого споживача гумористичної літератури: він (пересічний «він») без особливого піднесення перегортатиме сторінки Джером-Джерома, його мало вражатиме Марк Твен, він не візьметься за сатиру російського Щедрина, його не заполонить сучасний чех-гуморист Гашек, і він, далебі, не проміняє Генрі на Остапа Вишню.

Наш пересічний читач не сприймає тонкого гумору, він потребує такого гумору, щоб від нього «перчило!».

Справді-бо, який смак треба мати, щоб задовольнятись із цих каскадів Вишневого дотепу:

«Хіба-ж ото чоловік у рожевому трико, з бантами на плечах… Ніколи в світі… Стриба над берегом і так випинається, так випинається… Не по чоловічому. Або ос стоїть «примірник…». Ну, як ти його за чоловіка «держатимеш», коли в його «різниця» ось-ось прорве трико й вискочить на простір пісковатий…» («Пляж київський»).