Сергій Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя

ЖУК

ВЕРНО:

П/УПОЛНОМОЧЕННОГО [Підпис] /ШЕРСТОВ/

Довідка про встановлення постійного нагляду

за Губенком П. М.

28 березня 1926 р.

С П Р А [В] К А

28/III дано задание в осведомотделение об установлении постоянного наблюдения за Губенко Павлом Михайловичем с целью освещения его политфизиономии в настоящее время.

Пом. Уполномоченного КРО ГПУ УССР [Підпис] /Шерстов/

28/III 1925 г.

Марину Кривоверху знав я дуже добре… Прекрасна жінка… Працювала вона в однім із «коматів», а я туди (в «комат») частенько зазирав по ділах (ділов! ділов!). Ну й познайомилися…

Марина Кривоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, і мене, та й до мене:

– Мо, й ви випили?.. Випийте!! Чайок – він не вредить!..

Марина, як бачите, була в тому «коматі» за служницю… Чай ото, було, розносить, а після «державних трудов» – «наслідки» було то підмітає, то ганчіркою повитирає, щоб чисто було скрізь…

Завхоз так їй і наказав, як бралася вона за працю:

– Щоб мені скрізь чисто було!

А Марина на те йому:

– Та то вже сама знаю. За те й гроші платите.

Справна була жінка Марина… Ніколи їй ніякого «замічанія»…

Була Марина з Полтавської губернії, округ ніяких не визнавала і казала завжди, як було спитаєш її:

– Якої ви округи, Марино?

– Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а «в'єзду» Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з «в'єзду».

Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото, було, й спитаєш:

– Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?

– Авжеж не хто: полтавська, українка.

– А якою ви мовою говорите?

– Ото причепились! Такою, як чуєте… Якою люди, такою й я…

– І в школі вчилися, Марино?

– Аякже, дві зими ходила.

– Так якою ж ви мовою говорите?

– Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю.

Побалакаємо ото, так і розійдемося. Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна… І про панів не любила згадувати.

Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того «комату».

Чимчикую якось улицею, а до мене:

– Драстуйте!..

Дивлюсь – Марина.

– Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?

– Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Розщитали!

– Як?

– А так. Не видержала тої мови вкраїнської… «Здаменту не здала».

– Як? Розкажіть!

– А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі по-нашому вивчилися говорити й писати… Раніш ото воно «по-панському» все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собі… «Трохи поспиш, трохи послухаєш». Коли ось комісія.

– Марино, – говорять, – Кривоверха!

Підходю…

– Звідки ви? – питають.

– Полтавська.

– Українську мову знаєте?

– Аякже… Руської не втну, а свою, – кажу, – знаю.

– Так скажіть нам, що таке «родовий відмінок»?..

Я їм одказую:

– Відмінка не чула, а щодо родів, то траплялося. Родила, – кажу, – од покійного чоловіка Пилипка, та господь прибрав… Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною…

А вони мені:

– Не те! Не те! Ми не про те… «Відмінок»… а «падеж» знаєте що таке?

– Так чула від батька, що колись на скотину було таке лихо, падіж, а за моєї пам'яті не було такого.

– Не знаєте, – вони говорять, – ви граматики… Сквернувато. А про «вольовий спосіб» знаєте? Про «повелительное наклоненіє»?.. Як воно в нас буде?

– А чого ж не знаю. Звелять – зроблю, не звелять – не зроблю. Наше діло таке.

– Ну, йдіть, – кажуть.

Пішла я… Та оце як бачите – на вокзал аж іду.

– Да-а-а-а!

Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося.

«І чого я, – думаю, – не комісія?!»

Сів в автобус і їду.

Чую розмову:

– Откуда ви, Вадим Федорович?

– Ф-ф-у! Екзамен по українізації дєржал!..

– Ну і как?

– Прекрасно. Спросили меня про «вольовий спосіб»… Я їм как зашпандьоріл. «Вольовий спосіб», ето бившеє повєлітельноє наклоненіє. Полноє окончаніє, – говорю, – форм «вольового способу» такоє… Ах, чорт, уже забил! Да ето і нє важно… Однім словом, первая категорія…

– Поздравляю! А мнє еще предстоїт ета непріятность!..

Щасливий Вадим Федорович.

А Марині, бідолашній, не поталанило.

P.S. Не знаю, може, мої тут приклади (про Маринин іспит) подібні до прикладів Виборного Макогоненка в його знаменитих гуморесках, – пробачте мені цей «плагіат», – я тут зовсім в іншу точку б'ю. Приклади тут мають другорядну вагу.