Ольга Кузьменко - Моя дорога птаха. Мамина книжка

Добрий вечір, дорогий Миколаю! Мене звати Тарас, і я пишу до тебе листа, бо знаю, що тільки ти мені допоможеш. Знайди, будь ласка, моїх маму і татка, я дуже скучив за ними, хоч і не пригадую, як вони виглядають. Але коли ти приведеш їх до мене, я їх точно впізнаю!

Буду чекати, дякую,

Тарас

Листа він обережно запаковував у конверт і кидав у морозне повітря з вікна третього поверху, де була його кімната. Хлопчик думав, що у темряві слуги святого Миколая підхоплять його послання і донесуть до Чудотворця. Але щоранку сторож, який чистив лопатою подвір’я від снігу, знаходив їх, відкривав і, читаючи, плакав у своїй комірчині.

А в іншому кінці міста жила собі одна дивна родина. Дивна, бо ці чоловік та жінка багато років не мали діточок. Вона працювала директором великого магазину і була дуже суворою дамою, а він у душі був дитиною і щороку писав листи до Миколая, тільки зміст їх був трошки інакший, ніж у Тарасикових:

Доброго вечора, святий Миколаю! Пише до тебе Олег. Я вірю в твої чудеса з самого дитинства, коли в мене під подушкою з’являлися подарунки, про які я давно мріяв. Дякую тобі за них. Тепер я подорослішав, одружився, і моя кохана Ольга, здається, вважає мене своєю дитиною і ставиться до мене, як до сина. Дуже тебе прошу, хоча знаю, як це нелегко: подаруй нам дитинку!

Щиро сподіваюся на твою допомогу!

Олег

Чоловік, на відміну від хлопчика, відносив лист на пошту, адресував його святому Миколаю, купував найдорожчі марки і опускав у скриньку, де його знаходив старий листоноша, відкривав і також, читаючи, плакав за своїм робочим столом.

Одного морозного ранку вихователька зібрала діточок у великій залі дитбудинку і сказала:

— Любі мої, сьогодні 18 грудня, а завтра — день святого Миколая. Якщо ви були чемними і слухняними, вночі під вашими подушками з’являться подарунки від нього. Не змикаючи очей, Миколай буде аж до світанку літати по світу, щоб обдарувати всіх-всіх, хто на це заслужив.

Потім діти одягнулися тепленько і повибігали з веселими гомоном на подвір’я. Хлопчики бавилися в сніжки, дівчатка ліпили снігову бабу, а Тарасик тримався осторонь і думав свою нелегку думу: як Миколай має знайти його батьків серед усіх людей, які живуть на землі?.. Малий відходив щораз далі й далі, роздивляючись сліди пташок на снігу. «Чому я не птах? — промайнуло у голові. — Зараз би взяв і злетів у повітря, бо згори краще видно, де шукати батьків…»

Замислившись, хлопчик проминув паркан дитбудинку і не помітив, як прочалапав по узбіччі дороги більше години. Він уперше вибрався так далеко і ніяк не міг надивуватися тому, що бачив довкола. Місто готувалося зустрічати свято: гірлянди переливалися тисячами вогнів, від ялинкового базару пахло хвоєю, люди бігали заклопотані, але щасливі. Кожен у душі чекав на подарунок від святого Миколая. Тарасик крутив головою і вдихав радість інакшого життя, не обмеженого периметром паркана. Його губи мимоволі розтягнулися в усмішці: всі всміхалися, і він відповідав їм тим само.

Поряд зупинився тролейбус, двері відчинилися, і народ почав витікати з нього шумною веселою рікою. «Я ж ніколи не їздив у тролейбусі!» — подумав Тарасик, і, не вагаючись, заскочив усередину. Двері за ним зачинилися, і почалася його перша самостійна подорож у невідоме. Хлопчик став у куточку біля заднього вікна. Поза ним пропливали магазини, машини, площі, пам’ятники і люди, люди, люди… Ніби у фільмі. Хотілося їздити ще і ще. Тарасик почав змінювати тролейбуси навмання, не дивлячись на маршрути і не питаючи, куди вони їдуть і де зупинятимуться. Не відчував ні часу, ні голоду, лише невимовну свободу…

Минав день, людей у тролейбусах поменшало, за вікном потемніло. Раптом на плече Тарасикові лягла чиясь рука. Той повернувся. За ним стояв світловолосий чоловік у теплій безрукавці з хутром досередини, у клітчатій сорочці і кумедних коротких чоботах, які нагадували валянки сторожа з їхнього дитбудинку.

— Малий, ми їдемо в парк, а ти куди? — запитав водій тролейбуса, бо це був саме він.

— А я вже доїздився, — зітхнув Тарасик, усвідомивши свою провину.

— Висадити тебе тут я не можу, — сказав водій. — Їдьмо в парк, а звідти подзвонимо батькам, щоб забрали тебе, добре? У мене на мобільному грошей нема…

— Добре, — погодився Тарасик, і відчув, як йому на очі набігають сльози.