У восьмому класі Андрійко закінчив музичну школу, і тато записав його до хорошого тренера з біатлону. Стріляти і ганяти на лижах, що могло бути краще? Так і залишилося захоплення лижами на все життя. А стріляти — це було, як співати. Він ще й мене хотів навчити, тільки «відкат» дуже сильно бив у плече, і біатлоністки з мене не вийшло — відпросилася. Андрійчик вчив: «Підніми рушницю, прицілься і відразу стріляй, бо як довго цілитись — рука тремтить, не попадеш!» Як і в житті…
У палаці культури були естрадні гурти й інструменти, на яких Андрійко з музикантами проводили свої перші музичні проби. Вони сиділи то на даху будинку і слухали польське радіо, то збиралися у нас вдома, знімали свої перші кліпи. Андрій писав свої перші мелодії. Я не сприймала їх серйозно, бо багато молодих людей таким чином проводили час. Були серйозніші речі, такі, як вступ в інститут, і тут уже в разі невдачі чигала армія — Афганістан. Уже скільки років привозили мертвих хлопців, ридала Україна, і нічого неможливо було зробити: ні втекти з тою дитиною, бо не випускали з СРСР, ані сховатися — знайшли б і під землею.
Львівський медінститут традиційно не дорахував бали при вступі, і ми, маючи в запасі рік до мобілізації, поїхали поступати в Карелію. Пробули там два місяці, переходили на російську мову на курсах, сходили цей Петрозаводськ вздовж і впоперек, і все більше розуміли безвихідь, в яку потрапили, адже звідти нікого не переводили в інші ВУЗи. За перший курс я була в Карелії дев’ять разів. Тоді Андрійка по закінченню першого курсу забрали в армію. Там я його і проводжала, сама, з далекої мерзлої землі Карельської… А про все, що було далі, розповів Андрійко у своїх книжках, де сльози переводив у сміх і, як у Карелії сказала дочка нашого друга: «Тебе, Андрей, людей не лечить, а смешить надо…»
Я хочу сказати всім мамам, які мають маленьких хлопчиків, — дітей треба любити більше за себе, носити на руках, поки можете підняти з землі. Ніякі муштри чи покарання не зроблять з вашого сина справжнього мужчину. Не бійтеся тулити до себе хлопчика, тримайте його за рученьку, допоки це йому потрібно. Ви свою любов переллєте в дитину, а вона, в свою чергу, буде ту любов віддавати іншим. «Соло» — пісня, яку я люблю понад усі. Андрійко визначив у ній свою сутність. Та й нашу з вами теж…
Соло
Ми з вами є на тій землі, як клавіші на піаніно.
Хтось — бемоль, а хтось — дієз, але в кінці з нас кожен людина.
Хтось біла клавіша, а хтось — фальшива, брудна, чорна нота.
Хтось завжди буде «за», а хтось обов’язково буде «проти».
Часом так є, шо хочеш заграти соло
На одній струні, знайди в собі сили скоро.
Часом так є, шо хочеш, хочеш
На одній струні, знайди в собі сили.
І хтось придумав ше до нас, шо білих клавіш трохи більше.
А чорні вище них стоять, їх зачепити пальцем легше.
І так живемо в сім октав, маестро тисне на педалі.
Хто пан між нами, хто пропав, вистава довга, їдем далі.
Ми — маленькі молоточки.
Ми — частинки піаніно.
Граєм мільйон мелодій,
Б’єм по струнах своїм тілом.
Часом так є, шо хочеш заграти соло
На одній струні, знайди в собі сили скоро.
Часом так є, шо хочеш, хочеш
На одній струні, знайди в собі сили.
Недавно Андрійчик сказав: «Мамцю, я задумав написати казки дітям, які їм буде розказувати ангелочок Лєльчик» . Лєльчиком ми називали його в дитинстві…
Кузьма Скрябін
Тарасик, тролейбус i святий Миколай
Тарасик не пам’ятав своїх батьків… Змалечку його домівкою був обшарпаний дитячий будинок, в якому він разом із іншими дітками чекав на своє диво. Для когось диво — полетіти в космос, перетворити слона на жабу, а противну вчительку математики — на мочалку. А для Тарасика справжнім дивом було б знайти своїх батьків. Йому виповнилося всього сім років, але мислив він дуже по-дорослому, і тому кожного року перед святом Миколая писав йому листа ось такого змісту:
Читать дальше