Переконавшися, що українці на Закарпатті не хочуть далі жити під Мадярщиною, Мадярщина іменувала д-ра Ореста Сабова міністром для русинів-українців, який у порозумінні з мадярським урядом виготовив законопроєкт про автономію “Руської Країни”. Для обговорення цього законопроєкту д-р О. Сабов скликав до Будапешту на 10-го грудня 1918 року збори, на які кожне село з українською більшістю населення вислало своїх делегатів. Ясінська Народна Рада вислала на збори 8 делегатів під проводом Степана Клочурака. Для делегатів з Мараморешини виїхав спеціяльний потяг з делегатами. В потязі поміж делегатами чулись голоси: “тепер запрошують наших делегатів до Будапешту, а ще недавно вішали наших братів”. Делегати Гуцульщини у великій більшості були противні проти дальшого співжиття з мадярами в одній державі. Таке наставлення було наперекір намаганню міністра д-ра О. Сабова.
Д-р О. Сабов 10 грудня відбув спочатку зустріч з інтелігенцією, щоб поінформувати делегатів про свій плян. В цих нарадах взяли участь професори університету: д-р Годинка, д-р Стрипський і д-р Бонкало, багато державних урядників, священиків і вчителів. Наради відкрив по-мадярському д-р Сабов, пояснивши урядовий законопроєкт про автономію “Руської Країни”. Потім він прочитав приготовлений маніфест, у якому говориться, що на основі традицій, створених тисячолітнім братським співжиттям з мадярським народом, русини й надалі хочуть співжиття з ним у мадярській державі, як автономна частина Мадярщини. Після цього розпочалася дискусія”. Д-р Ю. Бращайко гостро запротестував проти змісту маніфесту, бо він вважав, що український нарід не хоче й не буде далі продовжувати тисячолітню традицію кривди нашому народові, денаціоналізацію і його повну експлуатацію. Згідно маніфесту русини-українці мають про все забути. Він заявив, що про долю свого народу можна вирішуватн тільки на своїй рідній землі, і що більшість делегатів ніколи не погодиться зі змістом пропонованого маніфесту, бо наш нарід має бажання жити зі своїми кровними братами в Україні”. [16] [16] Тамже, стор. 113.
В цій справі забирали слово ще багато делегатів. Гідна уваги заява делегата о. Петра Долиная, священика з Ромет, який сказав: “Сумним явищем є те, що на нарадах, де нема чужої людини, говориться тільки по-мадярськи. Невже ж присутні соромляться мови свого народу?” [17] [17] Тамже, стор. 114.
- запитав він. Виявилося, що на нарадах поміж інтелігенцією було значне число противників мадярської орієнтації.
По обіді відбувся з'їзд усіх делегатів, на якому велику перевагу мали делегати селяни. Перед відкриттям з'їзду були видані всім делегатам рекомендації триматися засади, що ми не сміємо рішати про нашу державну приналежність у Будапешті, тільки на своїй рідній землі. Головою з'їзду вибрано д-ра Августина Штефана, адвоката з Рахова. В дискусії взяли визначну участь селянські делегати, які розповідали про кривди, заподіяні нашому народові мадярами. Всіх делегатів, які говорили на зборах по-мадярському, стягли з трибуни і не допустиїх до слова.
Патріотичну промову виголосив д-р Михайло Андрашко, який сказав: “Ми бачимо, що румуни з'єднуються зі своїми братами в Румунії, словаки з чехами, а коли ми хочемо вільно жити у своїй рідній державі, ми повинні з'єднатися зі своїми братами-українцями в одній Україні”. Він закінчив свою промову словами українського національного гимну: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду”. [18] [18] Тамже, стор. 115.
Наступним промовцем був Степан Клочурак, який вказав на те “братське співчуття”. Наші недавні опікуни надіються, що наш народ настільки неграмотний і несвідомий, що знову натягне ярмо неволі на свою шию. Вони в цьому грубо помиляються. Мадяри забули, що нас, наших батьків і братів національно освідомлювали вони самі, в своїх тюрмах або коли нас зганяли дивитися, як вішають наших батьків і братів на “братській” шибениці. Така “братська” школа навчала нас свій народ любити й ненавидіти його гнобителя та дала нам відвагу боротися за право й свободу нашого народу. Так “братська” школа скерувала нас на шлях, яким ідучи, виведемо наш народ з тисячолітньої неволі. Хто з нас любить свій народ, його своєрідну культуру, його звичаї і віру та хоче йому до кінця життя вірно служити й не хоче його запродати, той повинен це місце з огидою покинути. Ми повинні доказати, що ми не є неграмотне, послушне стадо, але гідні сини свого народу”. [19] [19] Тамже, стор. 120.
Читать дальше
