Після прочитання проклямації мала розпочатися дискусія, але в той час прийшла на залю кліка Бескида з його москвофілами, чехами та словаками, і уся ця агентура Праги не допустила до жодної ухвали. Якими аргументами послуговувалися ці людці, може послужити їхній лист до президента Вілсона, в якому пишеться: “... сепаратизм украинских политиков считаем явленіем временным, антиславянским, антикультурным и антисоциальным, плодом австро-венгерского имперіалізма... Заявляем всему культурному міру, что с сегодняшнего дня считаем себя автономной русской частью чехословацкой республики”. [13] [13] Тамже, стор. 6.
По скінченні віча почалися поліційні переслухання о. Невицького і його прихильників. Чеська жандармерія і військо розпочали терор. Завдяки Бескидові чехи на Мировій конференції признали Західнє Закарпаття (Пряшівщину) аж по ріку Уж без ніяких застережень і забезпечень - словакам. Вони наситили словаків гарним куснем української території, щоб розсварити обидві нації, а самим тягнути з цього користь.
Чеській делегації в Парижі треба було ще “згоди” на злуку з ними від населення східнього Закарпаття. Про це постарався тодішній амбасадор ЧСР в Будапешті Годжа. Був це меморандум “Руської Народної Ради” в Скаляві. Дня 3 грудня 1918 року на взір інших “народніх рад” скликано повітове віче до містечка Скаляви. Це віче вирішило, щоб звернутися з меморандумом до Мирової конференції і жадати на основі 14 пунктів президента Вілсона самовизначення, і щоб Мирова конференція надіслала військо антантське або українське, щоб руський народ міг освободитися з 1000-літнього ярма і прилучитися до Великої України, де живуть також русини”. [14] [14] Тамже, стор. 7.
За цю ухвалу мадярські власті почали переслідувати різних учасників віча, а головно голову “Ради”, робітника Михайла Комарницького, якому загрозили викиненням за кордон (його батько був з Галичини). Комарницький поїхав до Будапешту, щоб там боронити свої права, та зайшов теж до посольства ЧСР, де він розповів послові Годжі про свої проблеми, як також про ухвали Скалявської Народної Ради. Він написав від себе прохання до чехів, в якому просив помочі проти мадяр, але ані словом не згадав про бажання прилучити Закарпаття до ЧСР. Це його особисте прохання стало для чехів “важним актом”, висловленням волі народу. Папірець гоненого мадярами робітника мав заступити волю цілого східнього Закарпаття!
Здається, що це й чехам видалося несерйозним, бо вони намагалися дістати до рук ще якесь свідоцтво “волі народу” східної частини Закарпаття.
Після закінчення війни багато вояків поверталося через Ясіня додому. Часто траплялося, що ті вояки насильно забирали від населення харчі або плюндрували село. Щоб цьому зарадити, мешканці Ясіня вирішили створити з колишніх вояків міліцію, яка б боронила цивільне населення перед насильством небажаних елементів. Завданням такої міліції в Ясіню була служба на трьох залізничних станціях, утримування порядку в самому селі й охорона різних складів.
Коли 4 листопада 1918 року Степан Клочурак повернувся з війни додому, на прохання громадського уряду він став командантом міліції. Першим кроком нового команданта було роззброєння місцевої мадярської жандармерії.
Після наради з громадським урядом, Степан Клочурак скликав на 8-ме листопада 1918 року збори населення Ясіня. Тому що на збори появилася кількатисячна маса гуцулів, збори відбулися на подвір'ї, скориставшись з гарного соняшного дня. Збори відкрив тимчасовий староста Дмитро Іванюк, який запропонував для ведення зборів С. Клочурака. Перебравши ведення зборів С. Клочурак, звертаючись до присутніх сказав: [15] [15] С. Клочурак: “До Волі”, Карпатський Союз, Ню-Йорк, 1978, стор. 103.
“Дорогі сестри і брати гуцули, шановні громадяни! По довгій світовій війні вертаються додому ваші батьки, ваші чоловіки, ваші брати і сини. Не вертаються вони так густо, як їх з рідного села відвозили. На превеликий жаль, багато з них відійшли навіки, осиротивши свою родину, своїх стареньких батьків, своїх жінок і дітей. Багато з них ніколи не вернеться в свої улюблені рідні гори, до свого рідного Ясіня, а з тих, що вже вернулися і ще вернуться, багато мають покалічене тіло. Вони ще довго лікуватимуть свої рани, а може їхні рани вилікує тільки могила. Нас убивали і калічили на різних фронтах, багато з наших рідних пропало безвісти. Але терпіли не тільки ми, вояки, і вас вдома не щадили. Прийшлося і вам вдома терпіти довгі роки, якщо не від куль, то від побоїв і нелюдських знущань. Багато з вас їло гіркий хліб по мадярських тюрмах, в яких й тепер мучаться наші брати, а деяких з наших батьків і братів шибеницями карали. За що ллялася наша кров, за що наші батьки і брати віддавали своє життя, за що усім нам довелося зазнати стільки кривд і горя не лише на війні, але ще далеко до війни? Чому ми русини-українці були на кожному кроці переслідувані, чому нам не дозволяли своїх дітей учити в школах у рідній мові, чому нам не давали змоги розвивати нашу культуру хоч би так, як це могли робити наші брати в Галичині? Нарешті придумали й нашу церкву перемінити в школу мадяризації. Мадярське панство в такий спосіб приготовляло національну смерть нашого народу, його цілковито змадяризувати. Так відплачувалося мадярське панство нашому народові за його вірність”.
Читать дальше
