Богдан Леськів - Перша криївка (Екскурс в нашу юність)

Два тижні, йдучи додому зі школи, ми мали годину часу (спільної дороги), аби все обговорили до деталей, як нам поводитися на майбутньому допиті. Здається, нічого не залишили поза увагою. І ось настає день, коли нас з Степаном Квасницьким посеред уроку викликає директор школи. Заходимо в його кабінет, там сидять два мордовороти у білих кожухах, фізіономії розчервонілі, очевидно, добре випили. Вони відразу до нас: «Вас викликали у військкомат. Чому не з’являєтесь?» Не дуже-то слухаючи наші пояснення, кажуть нам: «Ось ми зараз повертаємось у Зборів, поїдемо разом». Ситуація гранично зрозуміла. Тоді автобуси ще не ходили, основне сполучення — залізницею. Залізнична станція розташована на окраїні Озерни по дорозі до Осташовець. Десь близько кілометра ходьби. Добре розуміємо ситуацію. Степан йде мовчки, ні слова. А мене наче ґедзь укусив — сміюся, кручуся, розповідаю всілякі історійки до ладу і не до ладу. Енкаведисти мовчать. На станції чекаємо поїзда. Нам ніхто не сказав, що ми арештовані. Перевіряю нашу охорону. Голосно кажу: «Іду в туалет». Один вийшов за мною з почекальні. Я спокійно повернувся, але не заходжу у зал. Затіяв собі таку гру: йду по рейці в одну сторону 20 кроків, потім — в іншу. Зробив таких розважальних переходів, мабуть, із 20. А коли відійшов на чималу віддаль в бік свого села, — як чкурну за будинки, що біля станції. Десь приховався, а коли поїзд помчав із Степаном та двома його охоронцями, — бігом подався до Осташовець. Маму, що була вдома, я з порогу ошелешив: «Йду сьогодні в партизанку». Мати у сльози, в плач. Далі я здійснюю безглузду річ, що мало мене не погубила — видобуваю з надійного тайника всю підпільну літературу, яка була в мене, кладу її у шухляду тумбочки. Сиджу вдома безвільний, розгублений. Аж прибігає мати до хати та повідомляє мене: «До сільради приїхав на санях якийсь міліціонер, заглядає на наше подвір’я». Сільрада знаходилась через дорогу від нас на горбочку. Я негайно вискочив на подвір’я та кинувся на городи. Той посланець помітив мене, скочив за мною, стріляючи в повітря. На городах лежали глибокі сніги, і мої біги швидко закінчилися. Зайшли до хати, енкаведист почав переглядати папери, що знаходились у тумбочці. Господи! Я ж туди поклав брошури УПА! Гарячково шукаю виходу. Ще той нишпорка не закінчив перевіряти першої шухляди, я суну йому під ніс другу.

— «Поклади на ліжко».

Кладу, а разом з шухлядою кладу і той страшний зошит з брошурами, який я непомітно забрав з нижньої шухляди і притримував знизу пальцями обох рук. Вдався трюк, я непомітно засунув небезпечні папери під подушку. Далі я так знахабнів, що за черговим разом витяг непомітно том енциклопедії Кубійовича. Правда, коли я його зсував за перини, він стукнув. Енкаведист став, глянув за ліжко, підняв енциклопедію Кубійовича. Енкаведисти тоді мало звертали уваги на книги, віддруковані у стандартних ситуаціях, в друкарнях. Їх цікавило лише те, що друкувалося у підпільних ситуаціях. Це було лише півбіди, що оминула.

Потім поліз нишпорка на горище хати. Мати рідна, я аж обімлів зі страху. Тижнів за два до того Мар’ян з хлопцями дали мені завдання: закупити папір для друкарської машинки. Сказано — зроблено. Правда, в одному моменті мені було недобре. Приїхав у Тернопіль, знайшов головний магазин з канцтоварами. Розгледівся, переконався, що обидва продавці з місцевих і, коли не було інших покупців, виклав жінкам гроші, які дали мені хлопці, кажу: «Дайте папір для друкування». За наплечник мені служила чимала торбина: одна картоплина в одному ріжку, друга — в іншому. Вийшло того паперу так із півметровий стосик. закинув на плечі — і гайда. Через площу з магазину я йшов спокійний, навіть веселий. Оглянувся. Обидві жіночки вийшли аж на вулицю, заломлювали руки і, видно було, стиха плакали. Я зрозумів їхній душевний стан, сам злякався за себе і кулею помчав на залізничний вокзал.

Не забрали хлопці паперу. Він був прихований у металевій високій коробці з-під німецьких мін. Я з драбини спостерігаю, як той нишпорка підходить до тої невеликої купи соломи, де папір.

Не можна цього допустити! Зіскакую з драбини. Люто гримаю дверима, раз, другий. Потім уже на ґанку виконую якийсь чудернацький танець: вдаю, наче сильно біжу. І це спрацювало. Кинувся він униз. Я уже не мав наміру втекти. Побіг на подвір’я сільради. Знову стрільба, знову він мене ловить у глибоких снігах.

Усе життя я любив театр, часто брав участь у різних виставах, але ніколи я не зіграв так задуманої ролі, як тоді. І далі дотримуюся обраної тактики. У Зборові енкаведисти запитують мене, я відразу, без вагання відповідаю так, як ми домовились. Роблять мені очну ставку із Степаном. Запитували мене: «Переконаєш його?» «Переконаю», — впевнено кажу. Тільки звели нас в одну кімнату, як я почав: «Степане, нам нема що приховувати. Розумієш, вони все, абсолютно все знають…» і спішу викласти весь той сценарій, який ми два тижні з ним опрацьовували. Досі пам’ятаю, як полегшено зітхнув мій друг-неборака, коли я закінчив його переконувати. Потім ми виступали у школі, каялись перед учнями і зрікались націоналістичних поглядів. Вже на комедію був схожим мій виступ в клубі Осташовець. Сидить у повному складі моя підпільна організація поруч ще з десятком випадкових людей, а я каюся, що думав погано про радянську владу, що захоплювався націоналістичними вождями.