Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Ті слова, ті варваризми не замінимі в їхньому Шульцівському контексті. Овочі, принесені Аделею з базару, то не рослинні й земні складники обіду, а «вегетативні і телуричні інгредієнти обіду із запахом дикого поля» [ Серпень ; 19]. Без шкоди для сенсу годі ці терміни перекласти, замінити на рідномовні. Шульцівська «топографія липневої ночі» так само незамінна, як «нарис загальної систематики осені». Незмірно рідше трапляються у Шульца поєднання тих виразів, які можуть видатися перебільшено «іншомовними», як-от, коли жести недоумка Додо підтримували «своєю жвавою мімічною експресією сугестії розумного резонансу» [ Додо ; 256]. Одначе загалом це стилістичне уподобання письменника має своє суттєве обґрунтування. Прищеплення словника знання у царину міфу є процедурою, яка наче верифікує механізм Шульцівського світу.

«Наша мова не має визначень, які б дозували міру реальності, визначали б її густину» [ Вулиця Крокодилів ; 83] — пише Шульц в одному із творів. Те магічне вміння є великим осягненням письма Шульца. Той чарівник-перевтілювач не відмовляється, одначе, від традиційного порівняння, від отих «мовби», «ніби», «наче», «неначе» чи «здавалося б».

Отож: «покій наповнювався сутінню, мовби занурений у світло морської глибини» [ Серпень ; 19], «овочі, ніби умертвлені головоноги і медузи» [ Серпень ; 19]. «Здавалося, що ті дерева афектують вихор» [ Серпень ; 20]. То перший ступінь, який ледве сигналізує про можливості. На другому ступені магія починає діяти, враження об'єктивізуються й переносяться на свій об'єкт: «Обманутий тишею час на хвилинку відпливає назад, поза себе, і через ті нелічені хвилини знову росте ніч на хвилястій шерсті кота» [ Пенсіонер ; 274], чи: «вона витрясає через вікно велику скуйовджену перину, і на місто летять жмутики пір'я, зірочки пуху, лінивий висів нічних марень» [ Пенсіонер ; 274]. Врешті на третьому ступені метафора, стаючи метаморфозою, провадить до найбільш дивовижних, але обґрунтованих своїм внутрішнім механізмом перемін.

Санаторій Під Клепсидрою є цивілізованим Гадесом, адже стиль Шульца інтелектуалізує міф, осучаснює космогонію. Шульц переконує власним твором: боги перебувають між нами, прастарі міфи відроджуються як наші ровесники, дива діються кожної миті. Все це існує — силою творчої уяви — не в сьомій сфері, а під поволокою буденності, в повсякденні, у звичайних речах. Сугестивність цього артистичного об'явлення, його нездоланна очевидність є настільки значною, що вона підказала Віткевичові, ентузіастові Шульца, такі слова: «Показана незглибима дивина щоденності: у місці, де кожен відчував би себе в'язнем, відчувається людина у сугестії Шульца, наче в постійній подорожі […] в тому, що пише Шульц, проблискує надія, що та найцінніша дивина може стати долею кожного, за яких умов, поки що не знаємо. Може то пояснить нам Шульц у своїх подальших роботах». Віткевич, який шукав у різних наркотиках візіонерської «дивини існування», наче підозрював Шульца у володінні рецептом, оприлюднення якого дозволило б усім пірнути, слідом за письменником, у регіони великої єресі! У цій зворушливій надії Віткевича — свідчення осяяння Цинамоновими крамницями , зачарованості їхньою внутрішньою автономною правдивістю, що наче була не витвором письменника, а результатом якихось магічних втаємничень, переказуваних таємниць.

Шульцівська дійсність не є щасливою Аркадією. Магія, щоправда, відкриває своїм закляттям усі сезами щільно замкненої чудовості і надає явищам нових значень, речам — нових функцій, але знає вона також і вроду смутку, чар страху, поразку, яка є викупом за всюдисущу свободу уяви. Велика пташарня батька була знищена уособленням здорового глузду — Аделею, птахи повертаються до свого майстра у формі клаптів, мізерних решток, які веселуни збивають на землю камінням.

Шульцівська дійсність мусить і хоче бути своєрідно правдоподібною, отож вона не може відмовитися від елементів страждання, пом'якшуючи їх лише амбівалентністю і відчуттям зворотності фактів. Адже тут ніщо не є неминучістю, те, що трапилося, завше ще може відтрапитися». Ані програш, ані перемога не є вирішальними, навіть смерть є проблематичною і непевною. У цьому загальному порушенні догм і законів природи народжується водночас клопіт багатозначності речей і надія на втілення мрій, творча радість. Жодна креація не є межею можливості, за кожною вимальовуються наступні, незліченні перспективи. «Головна річ, аби не забути, […] що жодне Мехіко не остаточне, що воно є пунктом переходу, через який переступає світ, що за кожним Мехіком відкривається нове Мехіко, ще яскравіше — надкольори і надаромати…» [ Весна ; 159].