Юрій Войнов - На футбольних меридіанах

Виконуючи настанову тренерів, я переслідував Пушкаша, як тінь. Після матчу хлопці жартували: збоку створювалось враження, що якби раптом Пушкаш вирішив сісти на лаву запасних, або пішов пити чай, то і я зробив би те саме.

Спочатку я виконував тільки наказ. А хвилин через п’ятнадцять для такого переслідування з’явилася нова, особиста причина. Пушкаш виявився надзвичайно грубою і неприємною людиною. Навіть жорстокою. Я вже встиг звикнути до того, що в футболі головне — спортивне начало, чесна і красива гра, на яку не можуть і не повинні впливати особисті настрої, взаємини. Я діяв проти Пушкаша саме в такій манері. Звичайно, при дуже щільній опіці можливі і поштовхи, і випадкові підніжки, бо я, півзахисник, не просто опікаю нападаючого, перешкоджаючи йому грати, а прагну нейтралізувати його методом випередження — швидше за нього вийти на передачу, обійти в ривку, вискочити з-за спини на пас, своєчасно підставити під м’яч ногу і змінити напрямок його польоту тощо. І коли Пушкаш зрозумів, що мені вдається все це робити, він почав нервувати, а потім і лаятись. За все життя я не чув нічого подібного. Зрештою я не витримав і сказав йому:

— Соромтесь, хіба ж так можна!

Тоді він боляче вдарив мене раз, вдруге. Звичайно, непомітно для судді. «Он який ти! — подумав я. — Ну, тепер я тобі взагалі не дам життя». Ні, я не відповідав ударом на удар, але в той день Пушкаш не грав.

Ні до, ні після того матчу я жодного разу не зустрічав на полі людину, більш мерзотну, ніж отой коротконогий угорець з важким, жорстоким обличчям. І не випадково, втікши з соціалістичної Угорщини після контрреволюційного заколоту, він знайшов пристанище саме в фашистській Іспанії.

І хто тепер переконає мене, що внутрішній склад людини не відбивається навіть в його спортивному характері! Хто заперечить, що ці якості не випливають одна з одної?

Я взагалі не згадував би тут цієї неприємної зустрічі, якби доля, немов навмисно, не звела мене з Пушкашем саме в першій моїй грі за збірну СРСР, в тій самій грі, яка зробила мене багаторічним постійним членом нашої національної команди і її ветераном. Я з насолодою б викреслив з пам’яті поєдинок з Пушкашем, але як викреслити з неї перший матч у збірній? Це ж спогад на все життя. А в мене він зіпсований.

У перерві між таймами товариші запитали мене:

— Ну, який він — твій Пушкаш?

— Мій? Віддам кому завгодно. Справжній мерзотник. Лається, б’ється. Вперше бачу такого.

— То й ти не панькайся з ним, — порадив гарячий Сальников. — Теж мені гість!..

Так, різні бувають гості. І ми, радянські люди, чия душа завжди відкрита, нерідко ще платимося за свою гостинність і довір’я.

Матч закінчився внічию — 1:1. Наша команда витримала важкий іспит і разом з нею, очевидно, я теж.

Невдовзі після цього я вдруге вирушив у закордонну подорож. Цього разу до Чехословаччини, де «Зеніт» мав провести три товариські зустрічі. Поїздка була невдалою. Два матчі ми програли (в Остраві і Братіславі), а один, в Празі, виграли, Настрій був зіпсований. Ми повертались на Батьківщину присоромлені, принишклі. Але що поробиш — так вийшло.

Проте і ця поїздка була корисною, зокрема для мене. Я побачив нову, незнайому манеру гри, переконався, що наш почерк не найпрогресивніший, що є чого повчитись і в друзів — насамперед їх умінню на швидкості, в темпі обробляти м’яч, вміло чергувати короткі паси з середніми, гостро атакувати навіть двома гравцями. Сподобалася нам їхня гра головою. Одне слово, нам, зенітівцям, було над чим подумати.

Спортивний сезон п’ятдесят п’ятого року я розпочав… у Індії; куди приїхав разом із збірною командою СРСР. І хоч як це дивно, саме тут, на чужій землі, я ближче познайомився з своїми майбутніми товаришами по команді — киянами Олегом Макаровим, Віталієм Голубєвим і Віктором Фоміним. Вони теж тренувались у складі збірної.

Перед тим як розповісти, який урок чекав мене тут, я хочу сказати кілька слів про цей незвичайний край — край разючих контрастів.

Всі ми, мабуть, звикли з дитинства до думки, що Індія — це якась казкова країна, до якої треба добиратися через сім морів. Це і так, і не так. Країна справді екзотична. Але не така вже й далека. Тепер, наприклад, наші повітряні лайнери ТУ-104 долають величезну відстань надзвичайно швидко — всього за сім годин. Отже, завдяки радянській авіації, Індія географічно значно наблизилась до нас. Та хіба тільки географічно! Всі ми радіємо тій дружбі, яка дедалі більше зближує народи двох великих країн. Воно й зрозуміло. Радянський уряд багато в чому допомагає Індії. Тут можна зустріти наших інженерів і техніків, будівельників і викладачів вищих учбових закладів. Тут можна побачити і наших тренерів, які передають спортсменам стародавньої країни свій досвід і знання. Так, зокрема, в Індії тричі гостював відомий київський волейболіст заслужений майстер спорту Михайло Піменов, який не тільки тренував команди штатів і збірну команду країни, але й готував для Індії кадри тренерів, щоб вони могли довести національний волейбол до сучасного міжнародного рівня.