Юрій Войнов - На футбольних меридіанах

— Ми раді, що в команду прийшов ще один молодий гравець. Ми вже стежили за тобою і віримо, що не підведеш. Але знаючи з власного досвіду, як важко стати корисним такій серйозній команді, я хочу тобі порадити, Юро, не ніяковіти на полі, діяти впевнено і сміливо. Пам’ятай, поруч з тобою гратимуть досвідчені товариші, і якщо в тебе щось не виходитиме, вони завжди допоможуть, прикриють, щоб ти міг перевести подих і зібратися з силами. Отже, не бійся свого дебюту. Вище голову, друже!

Але і після таких підбадьорюючих слів, я не міг позбутись боязкості. Щоправда, мене турбував зараз не дебют. Як три роки тому мені було не по собі перед відвертою розмовою з Левіним-Коганом, так і тепер я ніяковів, коли почував на собі погляд Олексія Парамонова. Всі гравці збірної, і він в тому числі, вже знали, що я можу вийти на поле тільки під номером «5», тобто під його номером. І я ніяковів перед ним. Але Парамонов тримав себе так, ніби нічого не сталося, хоч, напевно, на душі у нього було нелегко. Я був дуже вдячний йому за цю тактовність.

За три дні до матчу ми поїхали на стадіон «Динамо», щоб подивитись на тренування угорців. Вони привезли бойовий склад: Грошич, Хідегкутті, Цибор, Божик, Кочиш — ці прізвища футболістів говорять самі за себе. Ми з захопленням стежили за їх технічною грою з м’ячем, по-товариському милувались своїми суперниками. Адже ми не могли припустити, що не всі вони чесні і порядні люди, що деякі з них пізніше виявляться мерзотниками, зрадниками своєї батьківщини, назавжди вкриють себе ганьбою. Щоправда, справжнє обличчя декого з них мені вдалося вгадати дуже швидко, в ході наступного матчу. Але від справжньої, повної істини я був ще далеко.

А поки що ми сиділи на порожній трибуні «Динамо» і слідкували за приїжджими футболістами. Тут мене покликав Качалін і наказав особливо уважно стежити за Пушкашем.

— Якщо гратимеш, то проти нього. Отож вивчай його.

Але нічого особливого я не помітив. Пушкаш був невисокий, кремезний, я б сказав, важкуватий. Майже не бігав, ліниво бив з місця. Впадало в очі одне: він дуже сильно бив лівою ногою.

В ніч перед першим своїм матчем за збірну я майже не заплющив очей. Хвилювався. Встав рано, коли хлопці ще спали. Довго блукав по саду, прислухаючись до безтурботного співу птахів, до мирного і ласкавого шепотіння струнких берізок.

Потім довго і нудно тягнулись години, які відділяли нас від виходу на поле. Та от, нарешті, ми в роздягальні, мовчки збираємось на гру. Я в розпачі. Невже ніхто мені не скаже зараз теплого слова, не дасть останньої поради? Цілий день, навіть коли давалась настанова на гру, на мене не звертали особливої уваги. З одного боку це радувало — значить, довіряють, впевнені, а з другого — неприємно дивувала така незрозуміла стриманість: повинні ж вони збагнути, що я переживаю. Адже сам Качалін підкреслив удень, що ставити проти Пушкаша нікому не відомого гравця — певний риск.

Залишаються лічені хвилини до виходу. І тут до мене підійшов наш капітан Ігор Нетто.

— Хвилюєшся? І правильно. Краще гратимеш. Хочу тобі порадити лише одне — грай так, як грав проти нас у Ленінграді. Сергію, — звернувся він до Сальникова, — легко тобі було тоді дихати?

— Я хотів би, щоб так дихалося Пушкашу, — відповів той.

— Та досить вам його благословляти, — втрутився в розмову Парамонов, — хлопець залізний, я наперед знаю, що він складе іспит на відмінно.

Останнє слово було за Качаліним.

— Нагадую тобі ще раз, Юро, твоє головне завдання — кліщем вчепитись у Пушкаша. Забудь про напад, не дай отямитись Ференцу.

Багато десятків тисяч глядачів зібрались на цей матч. Воно й зрозуміло. Угорці тоді вважались найсильнішими футболістами світу, їх слава була в зеніті, гравці перебували в чудовій формі, якій можна було тільки позаздрити. Угорський ансамбль нападаючих ми звикли вважати неперевершеним і, чесно сказати, побоювались його. Сильне враження справляв і їх захист, очолюваний блискучим воротарем Грошичем. На той час важко було сказати, хто сильніший — він чи Лев Яшин. Одне слово, горішок твердий. З такою командою впоратися важко. Старі болільники — ті, що пам’ятають футбол довоєнних часів, — говорили, що такий інтерес наша громадськість виявила тільки до басків, які грали в СРСР у 1936 році.

Гра почалась бурхливими, навальними атаками гостей. Так, передбачення справдилось. Нас попереджали, що угорці намагатимуться забити гол на перших же хвилинах і цим самим посіяти паніку в наших рядах. Спочатку ми були притиснуті до своєї половини поля і лише відбивалися. Але поступово вдалося вирівняти гру, встановити територіальну рівновагу.