Юрій Войнов - На футбольних меридіанах

— Ні, поїду.

Тренер помовчав, потім зітхнув:

— Як хочеш. Може, ти маєш рацію. Зрештою, не я, так інші тренери допоможуть тобі стати на ноги. Але запам’ятай: якщо буде важко, не соромся, повертайся на завод, у свою рідну команду. Приймемо тебе з радістю. Не соромся! Ми даємо тобі путівку в великий футбол, ми ж тобі і допоможемо в скрутну хвилину!.. А тепер — лети, голубе!..

1951 рік. Я в складі «Зеніта». Виходжу на тренування разом з уславленими футболістами Марютіним, Івановим, Комаровим, Левіним-Коганом, Смирновим та іншими. Аж не віриться, що потрапив у таку компанію. Я — наймолодший у команді. Проте всі ставляться до мене з повагою, ніби я вже не перший рік виступаю за майстрів провідної групи команд. На душі і радісно і тривожно. Для мене ясно, що в основний склад команди можна увійти лише замінивши когось з ветеранів. Кого ж судилося мені «вивести» з гри, як саме це станеться, як я буду дивитись в очі людині, котра тільки тим і винна переді мною, що старша за мене і їй уже час на відпочинок? Не я один живу радощами великого футбола. І от я буду змушений в когось їх відібрати. В кого? Хто він?..

Непомітно надійшов день від’їзду на південь, де мав проходити наш учбово-тренувальний збір. Настав час і перших контрольних ігор. І тільки тепер я дізнався, що маю замінити півзахисника Левіна-Когана, якого знає вся країна. Я багато чув про нього, звик до думки, що це прекрасний гравець, і мені здавалося, що він діє на полі бездоганно. І ось я маю…

Мені чомусь захотілося вибачитись перед ним, і одного разу я навіть звернувся до нього з такими словами:

— Борисе Яковичу, прошу вас, не подумайте…

Він догадався, що я хотів сказати і, засміявшись, поплескав по плечу:

— Ну, що ти, Юрко! Діалектика життя має свої закони. Не думай про це, забудь.

І я покірно замовк.

Минали дні тренувань. Левін-Коган тепер усе частіше сидів на лаві запасних, а я грав на його місці. Бачив, що він пильно стежить за мною, немов вивчаючи кожний мій рух, кожний крок. Що думав старий майстер про себе, яку оцінку давав мені? Я не знав цього. Але знав інше: висловлюючись мовою шахістів, мій перший дебютний хід буде останнім ходом його ендшпіля. І від цього на душі ставало сумно. Не думав я раніше, що мені доведеться увійти в команду такою дорогою ціною.

Якось після чергової контрольної гри він підійшов до мене і сказав:

— Ходімо, хлопче, погуляємо.

Я знову розхвилювався. Ми прийшли з ним до моря. Вода м’яко хлюпотіла біля наших ніг, ведучи свою замріяну, нескінченну розмову. Далеко-далеко, над самим обрієм, повільно згасали теплі рожеві барви дня. Сонячний диск неквапно сповзав у воду, і вона синіла, темнішала буквально на очах. То була така хвилина, коли не хочеться ні про що говорити, віддаючись до кінця величній тиші, яку порушує тільки сонне шепотіння втомленої хвилі.

Але говорити треба було, і я чекав, що скаже Борис Якович. Він поклав мені руку на плече.

— Сядьмо. — Ми опустилися на теплу гальку. — Скажу тобі прямо, мій юний друже, що я з задоволенням передаю тобі своє місце. Я знаю, про що ти думав усі ці дні. Дарма хвилювався. Ми не такі люди, щоб заздрити один одному і не розуміти, чого вимагає від нас життя. Так нас виховували тридцять чотири роки.

— Але ж ви ще самі… — спробував я заперечити. Та він перервав мене:

— Ніяких «але». Все правильно. Тепер я переконався, що мені більше нема чого робити в команді. Перейду на тренерську роботу. Щоправда, ліва нога в тебе ще слабувата, та й сил треба мати більше. Проте все це наживне. А щоб ти якнайшвидше увійшов у найкращу форму, я і хочу тобі запропонувати спеціальні вправи. Давай разом, після загальних тренувань, попрацюємо з м’ячем на піску. Це важко, але користі дає багато. Якщо бажаєш, то будь ласка. Я до твоїх послуг.

Того вечора на березі Чорного моря я подумав, що Левін-Коган говорить саме так, як слід говорити кожній людині, яка «віджила» своє, і повірив, що, крім радості за мене, він справді нічого не відчуває. Якою ж все-таки егоїстичною і короткозорою буває юність, коли їй щастить!

Лише через деякий час я в повній мірі зрозумів, що саме робить Борис Якович: адже роботою зі мною він сам прискорює свою відставку. І одного разу я сказав йому:

— Знаєте, після тренера Гуляєва ви друга людина, в голосі якої я чую батьківські нотки. Я на все життя збережу до вас почуття глибокої вдячності.

— Не поспішай, Юрко, з висновками, — засміявся він. — Ти ще багато таких зустрінеш на своєму шляху.