Юрій Войнов - На футбольних меридіанах

У 1949 році здійснилась моя перша мрія: закінчивши училище, я з свідоцтвом слюсаря четвертого розряду почав працювати. Через місяць я приніс додому свою першу зарплату. Це був найщасливіший день у моєму житті. Мені здавалося, що тепер мати може негайно покинути роботу і нарешті перепочити. Я навіть уявив себе главою сім’ї, вирішив, що своїми грішми допоможу братові закінчити інститут. Але мати розсудила інакше. Ми поїхали до Москви і купили мені костюм.

А ще через деякий час на вулицях Калінінграда можна було побачити добре вдягненого юнака, який усією своєю поведінкою підкреслював, що він уже цілком доросла, заможна і самостійна людина. Та ось цей поважний молодий робітник помітив, що на одному з майданчиків хлопчаки грають у футбол, і в ту ж мить, забувши про все на світі, з ходу кинувся в бій. Минуло кілька хвилин, і він з жахом почув, що його новенький костюм цілком недвозначно тріщить.

До пізньої ночі юнак разом з своїм другом Миколою Козловим зашивав одяг, щоб мати нічого не помітила. Але вона все ж гірко зітхнула:

— Ох, Юрку, і коли ти станеш дорослим?

Ніби дорослі не люблять футбол!

Колектив фізкультури нашого підприємства був схожий на колективи всіх великих радянських підприємств. Ми мали свою спортивну базу, на якій розгорнули роботу численні секції. З нашого колективу вийшло чимало хороших хокеїстів, борців, футболістів, гімнастів, баскетболістів. Але найпопулярнішою секцією була футбольна. Кожний цех мав свою команду, і футбольні турніри на першість підприємства завжди проходили в цікавій і напруженій боротьбі, за якою стежила вся наша громадськість. Тоді я ще й не здогадувався, як далеко заведе мене футбольний шлях, розпочатий у цеховій команді.

Якось, після чергової гри на першість підприємства, до мене підійшов тренер команди Микола Олексійович Гуляєв і сказав:

— Приходь на наші тренування.

Тільки тепер, коли моїм керівником став досвідчений спортивний спеціаліст, я нарешті зрозумів, що таке справжній футбол. Ледве встигнувши відпочити після зміни, я поспішав на стадіон. Там я робив те, що мені здавалося просто безглуздим: бігав, стрибав, виконував важкі і малоцікаві вправи. І коли нарешті мені дозволяли торкнутись м’яча, я вже не мав сили побігати з ним так, як бігав колись, серед гравців вуличної команди.

— Навіщо все це? — запитував я тренера.

— Пізніше зрозумієш. А поки що виконуй все, що від тебе вимагають, інакше ніколи не станеш справжнім спортсменом. Запам’ятай на все життя: спорт не терпить легкодухих. Працюй до сьомого поту і лише при цій умові збереш рясний врожай.

І я працював. Так працював, що, повертаючись додому, просто падав на ліжко від втоми. Футбол тоді не давав мені тієї насолоди, на яку я розраховував. Він навіть починав лякати мене. Були такі дні, коли я казав собі: «Кину все до біса, не можу, не хочу так жити». Казав і… знову біг на стадіон, щоб увечері знову знесилено впасти на ліжко. Боже мій, що то була за скажена робота! Єдиною розрадою були книжки, які я прочитував пачками.

Так минуло два роки. І тоді до мене прийшла нова велика радість: я був запрошений до ленінградської команди «Зеніт», що виступала в класі «А».

Відмовитись од такого запрошення я, звичайно, не міг. Але виникла нова тривожна думка: а як же завод, як моя професія? Мій тренер, мій добрий Микола Олексійович, який радів не менше за мене, з приводу цього зауважив:

— Звичайно, на заводі тобі тепер важко буде працювати. Але спеціальність слюсаря залишиться при тобі назавжди. А, граючи за «Зеніт», ти можеш учитись і здобути нову, другу спеціальність — стати викладачем фізвиховання з вищою освітою, можеш і тренером стати. Проблема не в цьому.

— А в чому ж?

— Знаєш, Юрко, відверто кажучи, боюсь я за тебе.

І він заговорив зі мною так, як, мабуть, говорив би батько: м’яко, терпляче, занепокоєно. Ні, він не думав, що велике фізичне навантаження, характерне для ігор команд класу «А», захопить мене зненацька. Не думав він також, що мені не вистачить працьовитості й впертості. Але мій тренер вважав, що технічно я ще не досить підготовлений до такого різкого стрибка вперед і може статися, що на самому старті виступів серед майстрів я переживу велике розчарування і воно боляче поранить юнацьку душу. І якщо таке трапиться, я «зламаюсь» уже на все життя і ніколи з мене не вийде хорошого гравця.

— Запрошення дуже почесне, — умовляв він, — але давай, Юрко, почекаємо ще рік.

Та я всіма своїми думками уже був у Ленінграді і тому заперечливо похитав головою. Ех, дарма ми в молодості не слухаємо дорослих! Коли б я знав (або хоч здогадувався), який правий Гуляєв, як далеко він бачить, обов’язково послухався б його і не пережив би того, що випало потім на мою долю. Але тоді я був переконаний, що Гуляєв просто недооцінює мене і рішуче сказав: