Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Василю ж небезпека навіть імпонувала, бо примушувала тримати себе в тонусі. Добірне ж товариство, поміж якого досить швидко став своїм — як може стати «своїм» молодший товариш, який ще нічого не досяг [373], але подає неабиякі надії, — не лише сприяло остаточному закінченню внутрішнього визрівання, але й було неабияким стимулом подальшого росту.

Попри все, він лишався собою, тим же Василем, який був у Донецьку: безкомпромісним, відвертим, постійно зарядженим на роботу юнаком, який вірить у власні сили й навіть уявити не може, що не досягне успіху. Парадоксально, але все це дивовижним чином поєднувалося в ньому з реальною оцінкою досягнень і скромністю. Так, у вітальному листі до Ігоря Нижника від 25 грудня 1963 року Стус, ділячись враженнями від обговорення його віршів у Спілці письменників, пише: « Читав про обговорення? Тельнюк набрехав. Усе на вечорі вертілося навколо строкатої сорочки Холодного. Про нас мовчали, бо й не знали наших віршів присутні » [374]. Жодного хизування, жодного самовихваляння позитивним ставленням до власної творчости з боку хоча й молодого, але вже відомого критика Станіслава Тельнюка. Натомість — жорстка оцінка того, що відбулося, і навіть закид, мовляв, навіщо ж вигадувати!..

Цікавий цей лист ще одним. Уперше, здається, поет письмово згадує про увагу до власної персони з боку каральних органів: « То ж іще раз вітаю — може, й не тебе. Але ж хтось-таки прочитає (цікавих достобіса на світі): куди й не треба часом сунуть свої рильця! Тоді — вітаю чиєсь рильце. Щоб його кукурудзою загодовували так, як мене …» [375]Навіть попри горлівсько-донецькі грішки важко уявити, що аспірант першого року навчання відразу ж потрапив під прес КДБ, проте така ремарка свідчить принаймні про те, що вже були певні ситуації, що примусили Василя бути обережнішим (обережним він бути, на жаль, не вмів). Та й дружні стосунки зі Світличним, навряд чи залишилися непоміченими.

Що особливо вабило Василя до малесенької квартири Світличних, то це бібліотека. Стус і в Донецьку мав можливість читати «офіційно» й неофіційно заборонену чи вилучену літературу, але порівняно з бібліотекою Світличного це була крапля в морі. Тут — і філософія, і українські періодичні видання двадцятих-тридцятих років, і самвидав, і тамвидав, що потрапляв в Україну в тому числі й через Світличних.

Проте постать Івана Світличного була важливою не лише цим. Від 1964 року, особливо — після розгону Клубу творчої молоді, він більшість часу присвячує роботі з молодими українськими письменниками, критиками та художниками, прагнучи якось зберегти нове покоління творчої інтеліґенції, що в силу обставин суспільно-політичного життя країни нагально мусило визначитися, з якого вони боку барикад. Звісно, він не стимулював і не підштовхував нікого на існування поза офіціозом, але тим, хто там таки опинявся, простягав руку допомоги, об'єднував і гуртував довкола себе, допомагав не змарнувати свій талант і не скоритися розпачу.

Природним чином люди, які обирали кар'єру, відсіювалися, а довкола Світличного дедалі щільніше згуртовувалися ті, для кого молодіжні ідеали залишилися не порожньою декларацією, а стали сенсом життя. Так до цієї компанії потрапив і Василь Стус [376].

Можна з певністю говорити про те, що поміж усіх Василевих зустрічей саме знайомство з Іваном Світличним було найважливішим. Іван був чи не єдиною людиною, яка не лише не ставилася скептично до Стусових поетичних експериментів (захоплення донецьких друзів та товаришів по поетичній студії були малосуттєвими, бо Василь добре усвідомлював різницю рівнів), а навпаки, підтримувала їх, уселяла віру та давала наснагу після чергових «непублікацій».

Окремо варто сказати кілька слів про коло, що сформувалося довкола Світличного впродовж 1964—1965 років. У товаристві гуртувалися Людмила Семикіна та Василь Стус, Іван Дзюба та Галина Севрук, Вячеслав Чорновіл та Алла Горська, Микола Холодний та Лесь Танюк, Ліна Костенко та Роман Корогодський, Михайлина Коцюбинська та Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, приїжджали брати Горині та заходив Панас Заливаха. І для кожного в Івана знаходилося слово підтримки та час. Світличний настільки точно знаходив підхід до людини, що кожен був переконаний, що саме йому Іван Олексійович приділяє найбільше уваги. А коли вже сам Світличний із тобою возиться, то твоя творчість таки — не абищо. Після таких розмов у людей ніби виростали крила, з'являлися нові творчі ідеї та плани.