Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Цю статтю я надрукував на машинці і надіслав за двома, здається, адресами: до „Літературної України“ та самому Л. Дмитеркові. Отже, я її не „виготовляв“, не розмножував та не розповсюджував, хоч, можливо, комусь із знайомих міг і показати (а не віддати).

Це саме стосується й листа до Президії Спілки письменників України та Ф. Д. Овчаренка.

Вважаю за необхідне додати, що в згаданих статтях можливі певні неточності фактичного характеру, оскільки я оперував, звичайно, не тими фактами, які публікує преса (вона їх якраз старанно замовчує). Але ці можливі неточності в подачі тих чи інших фактів, окремі занадто енергійні вислови — тільки наслідок або моєї неповної інформованости, або наслідок мого стану обурення з кричущих порушень нормальної людської етики, умов літературної роботи молодих талановитих митців, ладних віддати все багатство свого серця й розуму для блага народу, людськости, отже, зрештою — для успішного будівництва комунізму.

З приводу того, що стаття „Місце в бою чи розправі?“ надрукована в журналі „Український вісник“ [591] , то скажу таке: оскільки я такого журналу не знаю, то не можу ні давати йому політичної кваліфікації, ні годитися з пропонованою мені слідством кваліфікацією цього журналу. Того, що моя стаття потрапила до цього журналу, я не знаю. Так само не знаю, як вона туди потрапила.

Кожної статті я друкував по 3 примірники (два — в офіційні органи, один — собі). Ці примірники для себе, точніше, останні і єдині копії, я клав до шухляди свого столу. Нікого зі своїх знайомих я, здається, не знайомив, але можу цього добре не пам'ятати, оскільки в статтях я не бачив ніякої крамоли. Єдине моє бажання було — виправити ненормальне становище в літературі, допомогти цьому потрібному процесові, а не шкодити будь-кому з літераторів, навіть тому ж таки Л. Дмитеркові. Не розумію, як можна ці статті кваліфікувати як наклеп на державний лад. Адже про лад там не було й слова, а йшлося про вади (переважно вади етичні) окремих офіційних осіб зі Спілки письменників…» [592]

У матеріалах справи збереглася чернетка ще одного листа Василя Стуса до Шелеста, писана на межі 1965—1966 років [593]. Поет так і не відправив листа, але його характер лише зміцнив слідчого в переконанні, що він має справу з ворогом.

« Шановний Петре Юхимовичу!

На першого листа ви мені не відповіли. Ви користаєтесь правом сильного, яке ніби знімає з ужитку людську неввічливість. Будучи представниками народовладдя, ви поневажаєте думкою народу. Для вас не обов'язково відповідати ні рядовим людям, ані особам з депутатськими мандатами, чи винахідникам із світовими іменами. Влада народу зважає тільки на народ, а не на окремих людей.

Зі свого боку я відмовляюсь від права слабкого й не прошу нічого. Я не хочу ображати себе, відчуваючи власну слабкість тільки тому, що за моєю спиною не стоїть зорганізована сила, що я змушений бути вашим слухняним виконавцем. Зрештою, ви обіцяєте народові пришестя комунізму і, певно, вважаєте, що то буде царство слухняних роботів.

Я не робот. Я знаю, що право мислити й вільно висловлювати свої думки — це б і о л о г і ч н а здатність, яка не може контролюватись і обмежуватись будь-якими указами. Це моє біологічне право, що не визначається площею крісла, яке посідає кожен із нас. Це право я майже повністю віддав до ваших рук, лишивши собі найвище право — екстатично схвалювати все, що виходить з мудрої голови геніїв за штатом.

Як член суспільства, я віддав вам на довічне користування власне право — самостійно вирішувати своє життя. Зрештою, ви добровільно його забрали в мене, покликаючись на одностайність предків, які, не шкодуючи нічого, завойовували владу одній людині. Вони не знали, що диктатура пролетаріату може стати чиєюсь персональною пенсією, що віковий деспотизм, розтрощений в лютому й у жовтні 1917 p., ще гірко насміється з переможців.

Отож, ваша влада складається з мільйонів обкарнаних людських воль. Тому, як слуга народу, ви частково й мій слуга. Втім, я скажу інакше: ви мій боржник. Право обирати собі самому спосіб життя, майбутнє і т. д. я ще до народження „передав“ вам, сподіваючись, що ви не зловживатимете цим, що затиснуте до одної-єдиної черепної коробки мислення народу принесе добрі наслідки.

Ви розумієте, що, повертаючи собі своє ж право мислити, я не роблю державного злочину. Пам'ятаймо, що, живучи в одному суспільстві, ми зобов'язані один одному: я живлюсь вашою геніальністю, ви ж користаєтесь моєю волею, моєю свободою, моїми правами і, зрештою, моєю підлеглістю.