Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Цим віршем започаткувався цілковито новий період у творчості Василя Стуса — період «Палімпсестів», час, коли, за висловом Костя Москальця, на містично-чуттєвому рівні Стусові вдалося синтезувати у своїй творчости дві взаємозаперечні настанови: «фатум», або покірність долі, властиву Сходові, і « дух аскетичної діяльности та кшталтування » [580], властиві Заходові.

Поет опиняється відразу на схрещенні багатьох меж: Сходу й Заходу, життя й смерти, волі й неволі, чести й безчестя, любови й ненависти… І швидше у відгаданому, аніж розумово й свідомо знайденому поетичному просторі нової книги — книги «Часу творчости», несподівано виявляється, що протиставлення зливаються в одну цілість: Схід і Захід переплавляється в людство, життя й смерть переростають у тривалість роду, воля й неволя — у вільне ширяння у просторі духу, любов і ненависть — у сувору необхідність чину…

Але вся ця логіка дійсна лише на розпутті: що вибрати. Далі ж — нова дорога, вже після вибору.

Збірка стає своєрідним хронографом Стусових переживань станів-феноменів людини на рівні мікро- й макрокосмосу, своєрідним щоденником спогадувань про минуле життя й фіксацією порухів душі, яка з примхи Долі виявилася викинутою на самий «чолопочок гір» а тепер «кшталтується» в новому стані, бо теоретично підготуватися до життя на вершинах духу неможливо.

Колись Євген Сверстюк у розмові з автором цих рядків сказав:

— Там, в ув'язненні, я намагався притлумити в пам'яті всі спогади про домівку. Бо згадувати — означало катувати себе. Адже повернутися на свободу можна було ціною однієї заяви, але ти не міг написати її, не втративши людської гідности. Тому я намагався не згадувати, «не пам'ятати»…

Василь Стус, навпаки, — згадував.

Опинившись у своєрідній творчій келії, він не лише кожен день мордував себе спогадами минулого, але й конструював із них новий, і то не лише поетичний, світ, заповнював простір, черпав натхнення та рвав душу постійним відчуттям втрати. Звідси — ґранична чуттєвість та емоційність «Часу творчости».

У перші дні, тижні, місяці ув'язнення Василь ще майже фізично пам'ятав тепло рук і ніжність поглядів дружини, немов насправді бачив обличчя друзів та рідних, відчував тепло розмов. Щоправда все — з перспективи розлуки.

І хоча цієї думки важко було позбутись, однак жевріла надія, що дружина зрозуміє, друзі — підтримають, батьки — повірять, син — не забуде й не озлобиться… Арешт, суд і розлука лякає та пригнічує неготових: а чи ж готові вони, чи готова хоча б вона, Валя, зрозуміти, що треба саме так? що саме мене обрано? що я мушу витримати?.. Чи готовий я, поет, я, Василь Стус, стати сам-один супроти напасників, які позбавили мене найдорожчого й оббрехали перед цілим світом? А що, коли не буде розуміння? Це так важливо — підтримка дружини та рідних! — і скільки зрад знає історія, коли саме її, сеї підтримки, бракувало.

Гранична загостреність сприйняття й прагнення заглушити підступні сумніви спонукали до систематичної праці. Пишучи чи перекладаючи, можна бодай вдень не гризтися сумнівами. Вони приходили лише перед сном, привиддями заповнюючи зболену Стусовими попередниками пустку камери:

Це писано 18 січня, п'ятого дня по арешті. Цей день став початком потужного творчого спалаху, що тривав аж до суду. Він чітко окреслений хронологічно: 18 січня — 30 вересня 1972 року. Період слідства, час, коли духова робота в'язня, здається, потребує всієї його вітальної енергії. Стусові її, вочевидь, не бракувало. Значною мірою його дух живився його ж творчістю, що розраджувала вдало знайденими рядками сонцесяйного Ґете чи власних віршів, відкривала закриті пласти свідомости та джерела самоенергії, живила вірою, давала несподівані відповіді на найбільш болючі питання. Творчість стала самособоюживленням і «самособоюнаповненням», уній він раптово й майже знагла відчув себе на одній площині з великими, на яких до 1972-го дивився знизу вгору. Тепер же, у просторі « Шість з половиною — в один, / чотири кроки — в другий » [583](весь простір першої в'язничної камери Василя Стуса), він міг говорити з ними — Ґете, Рільке, Пастернаком — ніби на рівних: бо й вони, і він уже з того боку, за ґранню буденного життя людини.