Роберто Савіано - Ґоморра

— Оця речовина, яку їх змушують перевозити, — чим більше вони дихатимуть нею, тим скоріше попадають замертво. Їх посилають помирати, а не вантажівками керувати.

Чим більше неповнолітні водії чують, що їхня робота — важка й небезпечна, тим сильніше їм хочеться її виконувати Вони випинають груди, і пихата гордість проглядається навіть крізь їхні сонячні окуляри. Вони завжди почуваються прекрасно. Щоразу краще. І ніхто з них навіть на мить не задумується, що через десять років вони лікуватимуться хіміотерапією, блюватимуть жовчю, а їхні печінки, шлунки та кишки перетворяться на гниле місиво.

Дощ ішов не вщухаючи. Ґрунт, уже нездатний всотувати щось інше, швидко просякав водою. Пастухи, не надто переймаючись, пішли собі й сіли — наче троє виснажених святих старців — під саморобним навісом з листового металу. Вони не зводили очей з дороги, а тим часом вівці, шукаючи порятунку від води, видерлися на велику купу сміття. Один із пастухів підпер металевий дах палицею, щоби він не прогнувся під вагою дощової води і не звалився їм на голови. Я до нитки промок, але всієї води було замало, щоби загасити пекуче відчуття, що піднімалося з моїх грудей до шиї. Я намагався збагнути, чи здатні людські почуття встояти перед натиском такої велетенської владної машини, чи можна діяти так — хоч як-небудь, — щоби мати змогу жити поза межами динаміки цієї влади. Я мучив себе, намагаючись збагнути, чи можна це зрозуміти, відкрити і пізнати, і не бути при цьому поглинутим чи знищеним. Чи, може, відповідь на це запитання лежить десь посередині — між знанням та компромісом, ігноруванням, яке означає жити тихцем і не пхати носа куди не слід? Мабуть, єдиний варіант — це забути і не бачити. Взяти на віру офіційну версію подій, відсторонено слухати в піввуха і просто зітхати у відповідь. Я питав у себе, чи є щось таке, що дало б можливість встояти і жити щасливо, чи мені слід відкинути свої мрії про звільнення особистості та анархічні свободи і самому вискочити на арену? Запхати напівавтоматичний пістоль за пояс і зайнятися «реальними» справами; Переконати себе в необхідності стати частиною з’єднувальної структури сьогодення, ризикнути всім, що маю, віддавати накази і коритися їм, перетворитися на хижака, фінансову акулу, самурая кланів; перетворити своє життя на поле битви, де ти сподіваєшся не вижити, а по-геройськи загинути.

Я народився в краю Каморри, в регіоні з найбільшою кількістю вбивств у Європі, де дика жорстокість переплелася з комерцією, де реальну вартість має лише те, що породжує владу. Де все має присмак вирішальної битви. Де, здавалося, неможливо й хвилини прожити у мирі, без нескінченної війни, в якій кожен жест може розцінюватися як здача в полон, кожна потреба перетворюється на слабкість, де все треба здобувати з боєм, вигризаючи і видряпуючи у конкурентів. У краю Каморри протистояння кланам — це не класова боротьба, не утвердження своїх прав людини та громадянина. Не відстоювання чиєїсь честі та збереження почуття власної гідності. Це — щось глибше, щось тваринне і несамовито-люте. В краю Каморри розуміння механізму успіху кланів, їхніх методів збагачення, їхніх капіталовкладень означає розуміння того, як все функціонує в наші дні скрізь, а не тільки тут. Протидія кланам — це війна за можливість жити, наче саме твоє існування — твоя їжа, губи, які ти цілуєш, музика, яку ти слухаєш, книги, які ти читаєш, — це просто спосіб виживання, а не сенс життя. Таким чином, розуміння вже не є ознакою моральної небайдужості, моральної причетності. Розуміння і знання стають першочерговою потребою. Єдиною потребою, якщо ти вважаєш себе гідним дихати.

Мої ноги глибоко загрузли в багнюку. Вода піднялася мені аж до колін. Я відчув, що ступні починають провалюватися в ґрунт. Переді мною проплив величезний рефрижератор. Я кинувся вперед, вхопився за нього руками — і він витягнув мене з багна. Мені пригадалася завершальна сцена з «Метелика», фільму за романом Анрі Шар’єра, де в головній ролі знявся Стів МакКвін. Я відчув себе як той Метелик, що тікає з французької Гвіани на припливній хвилі, вчепившись у мішок з кокосами. То була абсурдна думка, але в певні моменти не залишається нічого іншого, як підсміюватися над власного одержимістю і над божевіллям реальності, яку ти не вибираєш сам, а просто змушений терпляче зносити як даність. Мені захотілося заволати, несамовито загорлати — як Метелик у фільмі. Мені захотілося завити глибоким нутряним виттям, щоб аж горлянка репнула від сили голосу, яка в мені ще лишалася: «Гей, вилупки смердючі! Я нікуди не пішов! Я й досі тут!»