Євген Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

«Видно одразу, що хороший чоловік, — розцвів панок. — Допоможемо».

Дав мені грошей — компенсацію за збитки, яких нібито я зазнав під час поспішного драп-маршу, продовольчі картки і додав:

«Підеш, хлопче, в «Остхютте» — на завод. По нашій рекомендації. Потім щось ліпше підшукаємо. Макітра у тебе, бачу, варить».

«Стараюсь, пане комендант!»

«З богом».

За рекомендацією комітету Олексія того ж дня зарахували на роботу. Поставили в цех відрізати трубки-детонатори для снарядів. Незабаром він налагодив контакт з польськими патріотами. Один із них познайомив Грозу з контрабандистами. Ті знали всі ходи й виходи, регулярно переходили кордон, переправляючи з рейху в генерал-губернаторство і назад дефіцитні товари. Вони ж допомогли Олексію дістатися до Кракова. В Санку Олексія привів Генрик Малик, син Станіслава

«Голос» — не тільки мій «псевдо», а й кодова назва нашої групи.

Кожна радіограма, передана в Центр за підписом «Голос», — сконцентрована праця, риск не одного, а всіх членів групи.

Нас готували окремо, в різних місцях. І до зустрічі на початку липня 1944 року ми зовсім не знали один одного.

Перше моє знайомство з Грозою і Грушею було заочним. Офіцер із штабу фронту скупо повідомив біографічні дані моїх майбутніх товаришів.

Гроза — Олексій — комсомолець з Кіровоградщини. Молодий, та вже «стріляний». Був секретарем райкому комсомолу. В' армії ще до війни закінчив школу зв'язку. На фронті командував взводом. Потрапляв в оточення і вибирався з нього.

У тилу гітлерівців організував диверсійну молодіжну групу, став її комісаром. Що таке гестапо — знає не з розповідей і фільмів. У бою був схоплений. Зазнав тортур. Утік. Воював у партизанському загоні.

Після визволення Кіровоградщини знову працював секретарем райкому комсомолу…

Єфрейтор Груша — Анка — теж була комсомольським вожаком. Прийшла в армію по комсомольській путівці. Закінчила школу радистів при батальйоні зв'язку.

На раціях різних систем працює чітко, швидко. Добре володіє пістолетом, холодною зброєю.

Два брати Анки на фронті.

От і все, що я знав. І багато, і мало. Мені не терпілося ближче познайомитися з моїми майбутніми бойовими товаришами.

На початку липня штаб Першого Українського фронту перебував у Проскурові [6] Тепер м. Хмельницький. . Мене поселили в невеликому будиночку на околиці міста. У ньому ми потім жили всією групою.

Майже щодня приходили до нас офіцери штабу. Відпрацьовувалися легенди, вивчався майбутній район діяльності. Роботи вистачало.

Запам'яталася перша зустріч з Олексієм… Він заявився до мене в будиночок надвечір. Перше, що кинулося у вічі, — буйна шевелюра. Сам середнього зросту, худорлявий. З-під чуба, що спадав на лоб, весело, задерикувато поблискували циганські очі. В будинок не зайшов — увірвався вихорем. Не всидить на одному місці й п'яти хвилин. Енергії — через край.

Я уявляв собі розвідника спокійним, врівноваженим, повільним, мовчазним. А цей — балакун, яких пошукати. Непосида. Все робить на бігу, в шаленому темпі.

Незабаром я переконався, що Олексій міг легко перевтілюватися. Коли вимагали обставини, ставав спокійним, розсудливим. Окатий, всевидющий — все вловлював його чіпкий погляд. Стріляв влучно, але тренувань не припиняв ні на день. Спочатку облюбував собі «ТТ», а потім замінив його наганом: влучніший бій — надійніша зброя. Він мав легку вдачу, швидко знайомився, дотепним словом, жартом одразу завойовував симпатію співбесідника.

Ще в Проскурові ми — люди різних характерів — подружилися. Я переконався: на Олексія можна покластися.

Пізніше з'явилася Анка — третій член нашої групи. Вище середнього зросту, з довгою косою,» щупла, чорнява дівчина. Зовні — повна протилежність Олексію. Гроза — порив, кипіння, стрімкість. Анка-Груша — втілення спокою. Некваплива, з тих, що вміють навіть спішити повільно. В нашій групі наймолодша. Двадцятиріччя Анки ми відзначали 21 грудня вже в глибокому тилу ворога, в Бескидах [7] Бескиди — лісові хребти, передгір'я Карпат. , недалеко від хутора Явоже.

В Проскурові Анка посилено готувалась: відпрацьовувала техніку роботи на учбовому «сєвєрку», вивчала район, в якому передбачалось діяти нашій групі. Вростала в легенду.

Обідали завжди разом. Анка накривала на стіл, а ми з Олексієм допомагали їй. Ні за обідом, ні під час відпочинку не заводили розмов про свою майбутню діяльність у тилу ворога. Такий був неписаний закон. Але кожний із нас постійно думав про завдання.