Вольдемар Бонзельс: Пригоди бджілки Майї

Майя неввічливо промовчала, бо саме зі страхом роздумувала про те, як то воно жахливо — потрапити в пащеку до жаби.

«А що, у цих водах проживає багато жаб?»— запитала вона в жучка та пересіла на середину листочка, щоби її не було помітно з води.

Жук розсміявся: «Можете не старатися, жаба і так вас бачить на листку. Тільки-но сонечко засяє, як листочок просвітлюється — і на ньому кожну цяточку видно. Тому жаба добре бачить, що ви сидите на моєму листочку».

На Майю напав страшенний переляк, бо вона дуже яскраво уявила собі, що під самісіньким листочком сидить величезна жаба та булькатими голодними очима витріщається на неї, маленьку беззахисну бджілку. Вона хотіла зараз же злетіти вгору, та їй завадила жахлива і несподівана подія… Спантеличена й перелякана Майя спочатку навіть не могла збагнути, що трапилося. Вона лишень почула дзвінкий та пронизливий свист угорі, той звук був схожий на виття вітру в зів’ялому листі. Крім того, одночасно зі свистом її оглушив дзвінкий та злий переможний крик хижака, що вполював здобич… У Майї над головою щось шугонуло, а листком перебігла ледь помітна прозора тінь. Нарешті Майя зрозуміла, що сталося. У бідолашної аж серденько завмерло у грудях: вона побачила, як велетенська бабка, що мінилася у сонячних променях різними барвами, схопила бідолашного Ганса Крістофа, і той розпачливо пищав у її гострих, як кинджали, зубах. Бабка зі своєю здобиччю в іклах опустилася на стеблину очерету, яка аж вигнулася під її вагою. Майя побачила обох: хижака та його здобич одночасно над і під собою, у дзеркальному відображенні водяного плеса. Розпачливий писк Ганса Крістофа краяв їй серце. Не усвідомлюючи, що вона робить, бджілка щосили заволала: «Відпустіть дзиґуна, і то негайно! Хто би ви не були, ви не маєте права отак свавільно втручатися у життя інших!!!»

Бабка розтулила пащеку, міцно вхопила жука лапами і повернула голову до Майї. Бджілку налякали величезні та строгі очиська комахи та її хижі ікла, та водночас маленька була в захваті від кольорів, якими мінилися крила і тулуб комахи. Це нагадувало виблиски води, полиски скла та сяйво коштовного каміння. От лишень велетенські розміри бабки наводили жах на бджілку. Мужність, що зародилася у крихітному серці Майї, кудись вивітрилася, і бджілка затрусилася від страху.

Несподівано бабка заговорила до неї зовсім не злим, а цілком лагідним голосом: «Дитино, що сталося?».

«Відпустіть його, — знову вигукнула Майя зі сльозами на очах, — його звати Ганс Крістоф…»

Бабка усміхнулася.

«Чому я маю його відпускати?» — сказала вона і скорчила гримаску, яка мала би означати зацікавленість та поблажливість.

Майя безпорадно пробелькотіла: «Він такий чистенький та гарний добродій і, наскільки я розумію, нічого поганого не робив і нікого не образив».

Бабка задумливо витріщилася на Ганса Крістофа.

«Ага, дуже милий, дрібненький такий та славний хлопака», — погодилася вона з ніжністю і відкусила жукові голову.

Майя мало не зомліла від того, що трапилося. Вона ще довго не могла промовити ані слова, і лише з жахом наслухала, як сталево-лискучий жучок хрускотів під зубами хижака.

«І не робіть, я вас прошу, такого вигляду, — проплямкала повним ротом бабка, продовжуючи жувати, — можна подумати, що я звертатиму увагу на вашу вразливість. Хіба ви, бджоли, чините інакше? Добре, зараз ви ще молода та мало знаєте про те, що відбувається у вашому вулику. А як у вашій домівці починають відкушувати трутням голови, хіба ви обурюєтеся? Та ніскілечки! І правильно робите, на мою думку».

«Ви, там нагорі, вже скінчили?» — спитала Майя, яка не наважувалася підняти голову і глянути вгору.

«Ще нога залишилася», — відповіла бабка.

«З’їжте її швиденько і тоді я вам відповім, — мовила Майя, яка добре знала, чому влітку потрібно вбивати у вулику трутнів, і тому розлютилася з дурощів бабки. — І навіть не наближайтеся до мене, бо я пущу в хід своє жало!»

Маленьку Майю справді аж тіпало від люті. Вперше в житті вона нагадала іншій комасі, що має грізну зброю, і була дуже рада, що в неї є такий гострий аргумент. Очиська бабки люто зблиснули. Вона, власне, вже закінчила їсти, отож сиділа трішки вигнувшись у спині і чатувала на Майю, як це роблять хижаки, перш ніж як накинутися на свою здобич. Проте бджілка була цілком спокійною і ніяк не могла усвідомити, звідки у неї така впевненість. Вона почула тонке та пронизливе дзижчання, знайоме ще відтоді, відколи вона жила у вулику: так гуділи охоронці, ледве забачивши осу.