Януш Корчак - Мацюсеві пригоди

Чудові це були уроки. Сидить Мацюсь в окопі і вчить географію. Співають жайворонки, тільки часом десь пролунає постріл. Тихо й приємно. Та раптом – наче собаки завили! Починається! Це маленькі польові гармати. А тут: бах-бах – як гавкне велика гармата. І завирує! Карабіни квакають, мов жаби. Тут свистить, там сичить, десь гуде, і раз у раз: бац-бац, бах-бах!

Так триває півгодини – годину. Іноді снаряд влучить в окоп і вибухне – підкосить кількох чоловік, кількох покалічить. Але солдати вже звикли до цього. Подивляться й тільки зауважать:

– Шкода, добрий був хлопець!

– Царство йому небесне, – перехреститься котрийсь.

Лікар огляне поранених і вночі відішле до польового шпиталю. Ну що ж, війна.

Не уникнув рани й Мацюсь. Прикро йому було йти до шпиталю. Така маленька рана, навіть кістку не зачепило. Та лікар був невблаганний.

Лежить Мацюсь на ліжку – перший раз за чотири місяці. О, яка насолода! Матрац, подушка, ковдра, біле простирадло, полотняний рушник, білий столик край ліжка, кварта, тарілка, ложка, трохи схожа на ті, якими він їв у королівському палаці. Рана загоюється швидко, сестри й лікарі дуже люб’язні, і Мацюсь почував би себе чудово, якби не одна страшна небезпека.

– Дивіться, який він схожий на короля Мацюся, – сказала якось полковникова дружина.

– Справді, й мені лице його здалося знайомим, але я зразу не здогадався.

І надумали сфотографувати Мацюся для газети.

– Нізащо в світі!

Даремно йому розтлумачували, що, можливо, король Мацюсь надішле йому медаль, коли, переглядаючи світлини, побачить такого маленького солдата.

– Дурненький, вишлеш батькові свою фотографію, ото він зрадіє!

– Ні, ні!

Хай їм грець, тим фотографіям. Мацюсь не на жарт перелякався: а раптом пізнають, здогадаються!..

– Дайте йому спокій, раз не хоче. А може, так воно й краще. А раптом король Мацюсь іще образиться, стане йому неприємно, що в той час, як він роз’їжджає по столиці на автомобілі, його ровесники дістають рани.

«Що це, в біса, за Мацюсь, про якого всі так говорять? – Мацюсь подумав «в біса», бо давно вже забув етикет і навчився солдатської говірки. – Як добре, що я втік на фронт».

Мацюся не хотіли виписувати з шпиталю, навіть упрошували, щоб залишився. Доводили, що й тут для нього знайдеться діло: подавати пораненим чай, допомагати на кухні. Але Мацюсь обурився. Ні, ні за які гроші! Хай отой розмальований Мацюсь роздає подарунки в столичних шпиталях і ходить на похорони офіцерів, а він – справжній король Мацюсь – знову піде в окопи.

І повернувся у свій загін.

– Де Фелек?

– Немає Фелека.

Фелекові надокучила служба в окопах. Він був жвавий хлопчина й ані хвилини не міг всидіти на місці. А тут сиди цілими тижнями в окопах і голови не вистромлюй, бо зараз же вистрелять. Ще й поручик гнівається.

– Сховаєш ти свою дурну голову чи ні? – кричить поручик. – Підстрелять йолопа, а тоді вези його в шпиталь, роби перев’язки. І без тебе повно клопоту.

Раз-другий нагримав поручик, а третього разу посадив Фелека на три дні до холодної на хліб і воду.

А сталося це так.

У ворожих окопах змінився загін. Старий пішов на відпочинок, а новий вночі зайняв його місце. Віддаль між ворожими окопами й окопами Фелекового загону була така мала, що солдати обох сторін могли навіть перемовлятися. І от вони почали ображати один одного.

– Ваш король шмаркатий! – кричать з ворожого окопу.

– А ваш – недолугий дід!

– Самі ви діди! Чоботи у вас діряві.

– А ви – голодні пельки, бурду п’єте замість кави.

– А ти ходи, покуштуй.

– Як візьмемо вашого полоненого, то він такий голодний, наче вовк.

– А ваші обідрані та й голодні.

– А ви від нас тікали, мов зайці.

– Зате згодом ми вам всипали.

– Ви й стріляти не вмієте. Ваші кулі летять просто на горобців.

– А ви хіба вмієте?

– Звісно, що вміємо.

Розгнівався Фелек вискочив з окопу, повернувся до ворогів спиною, нагнувся, підібрав шинелю й крикнув:

– Ану, стріляйте!

Гахнули чотири постріли, та кулі не влучили.

– Ех ви, стрільці!

Солдати реготалися, але поручик страшенно розлютився й посадив Фелека до холодної. Це була яма, викопана глибоко під землею і обкладена дошками. Треба вам сказати, що солдати понаносили із зруйнованих будівель дощок і змайстрували в окопах стіни, підлогу та навіть навіси, щоб їх не мочив дощ і не заливала багнюка.

Лише два дні просидів Фелек у дерев’яній клітці під землею, а далі поручик пробачив йому. Проте й цього було Фелекові досить.