Маркиан Шашкевич: Олена

Замаячіло в далечині гей ватров широко розложеною. Було то ему, що женчикам в жаркім літі вітрець холодненький. Вдивився в ню цілою душею, а радість в его душі калиною зацвіла, і втихомирився дух его, як природа по шайній тучі, і зрадувалося серце в нім вельми, як коли би ясне лице своей Олени взрів… Затріщало корчами по сухім ломачю, та й го переймило — скаменів — заголосило:

……. з татарськой неволі.

Кінець моїй пісні, кінець і недолі!

Прожив, бо спізнав Данилка, що го у дворі видів, — що то так дико і люто, як розбишака, виглядав, що то на обіцянку пана бути на весілю к стіні по-бісовськи ся усміхнув. Утішився, видячи его, а зрадувався більше, скоро вчув: “Одна нам дорога!” Стис го за руку, і побратались, і разом вдвійні ступали кремінчатою стежкою під круту гору к високій ватрі.

Підойшли на місце. Семенко, взрівши із-за дуба кільканайцять бородачів при широко розложенім вогні, наганув си дванайцять розбійників в казці, що вісільця відрізали і пекли на рожні; налякся, спинився, ані кроком наперед,і мав ся вертати.

— Не страхайся, — промовив Данилко, — не такий дідько страшний, як го малюють. Приступи, тадже ти христянин — не враг, не бісурман, лише бідний селянин…

— Мабуть, наш жвавий бандуриста Данилко, — озвалося кілька грубих голосів. — Несе він нам щось потішного; для него нема ні воріт, ні залізних дверей!..

І доскочили в сторону, відкіль голос йшов. Привели обох, згорнулися к Данилкові всі, питаючи, яким світом довершити їм гадку; бо Данилко ніколи надармо не трудився, а радуючимся тамтим, около Данилка, і попиваючим могорич — на будучу добру справу. Семенко сумував, присмотруваючись тотим дивоглядам зукоса: то рушницям, то ясним топірцям, стримлячим довкола курища, то барильці з горівкою. Однако ж частіше поглядав в чорний ліс, чи не явиться яка стара стежка втечи і спастися. Але наганув си его побратим Данилко свого товариша, приступив д' нему з кухлем:

— Бодай здоров був! Ти ся нам знадобиш; не сумуй — зрадуєшся нині, а з тобою много твоїх сусід. Пий на погибель врагам — так чинимо всі, так чинить і наш ватажко. От бач, і він іде! Пий — а втішиться тобою.

Але Семенові не до солі було, взрівши его, — і мало що кухля не впустив, бо такого ні видав, ні слихав, ні видумати міг. Станув Медведюк піднебесною Чорногорою, барки его — у Бескидах камінь; дуб — его правиця; брови его — як дві чорні хмари; а очі его — з-під тих хмар дві мовні; а борода его — ніч темна, осіння; а голос его — грім серед літа; а ступив ногою — земля стогнала; вергся на врага — буй-туром валив.

— Мов, як-єсь ся справив?

— Відомо, думка українська і стіну переб'є, — озвався Данилко. — Бандуристою війшов-єм у замок. Старець Дмитро (так го там зовуть), що м'я впустив, заглянувши в мене бандурку, просив м'я насильно, аби-м ему заграв та заспівав. Заспівав-єм ему відому пісоньку о татарах, кінчивши святим Николаем; а заспівав-єм ему до серця, — і полюбив м'я вельми. Побратали-смо ся, і завів м'я [до] світлиці замковой, хвалячи перед паном бандурку мою і мої думки, а я рад тому був. Доспівуючи пісню, взрів-єм входячих того тут молодця з другим — і просили пана на весіля; обіцявся, лиш видко було, якуюсь лиху гадку точив в своїй голові. “Не вдась, вражий сину!” — думав-єм собі. Відспівав-єм, взяв таляра та й пішов, і зустрів-єм старого Дмитра, ждаючого мене під дверми. Проходжали-смо ся по обійстю замковім — старий своє, а я своє; він щось там билинив о татарах, а я тим часом придивляв-єм ся: від горбка стіна найнижча.

— Там-туда, — казав старий, — наш Степанко не раз бігав на вечерниці, а вертав, як кури другим опадом запіли.

— Ваш пан, — мовлю до него, — вибираєся на весілє?

— Правда, до Семена. Казав коні сідлати і щонай-жвавші хлопці в цілім замку з собою бере. Щось він на гадці має… він часами дуріє. А може… може лише погуляти… Не жаль-бо то і погуляти на такім весілечку: дівчат — як звізд на небі, а всі красні. А найкраща Олена — сама молода, — як сам мовляв: лице в неї — як соненько ранком, а очі — як зірнички перед досвітом, голосочок — як дзвіночок, а ноги — вітрець легонький, а руки — сніжок біленький, а сама — як… як гарная ланя… — Ту старому язик по кутках бігав; закукурічився і здавався молодніти…

— Годі! Не теряймо часу, не нам о тім бесідувати, — озвався сильний ватажко. — На коні!.. Ванько, з шестома — у замок! Забери, що нам ся здасть, а що не возьмеш, разом з замком най огнем сяде. Немного там труду буде, однако ж доведеться, як ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на весіля — потанцюєм з грабителями, вражими синами!