Невідомий автор - Казки народів світу

У великій бульбашці виринуло бісеня з води. А чоловік сидить, сукає мотузку.

— Гей, навіщо ти сукаєш мотузку?

— Аби міцніша була!

— Навіщо тобі міцна мотузка?

— Щоб не порвалася, коли нестиму річку!

— Віднесеш річку, коли кинеш яблуко далі за мене!

— Кидай спершу ти, а тоді я!

Жбурнуло бісеня своє яблуко аж за річку.

Чоловік замахнувся, та не кинув яблуко, а непомітно сховав його в кишеню.

— Бачиш: я переміг. Твоє яблуко було видно, як воно летіло і як упало за річкою, а мого не було видно ні коли воно летіло, ні коли падало!

Бісеня зніяковіло і мерщій у воду. Прийшло до батька й каже:

— Тату, він переміг мене! Зараз забере нашу річку!

— Справді? — запитав старий водяник.

— Атож. Йому залишилося тільки зв’язати річку.

— Доведеться мені йти до нього. Той чоловік лишить нас без домівки, а то ще, чого доброго, і нас занесе!

Узяв милицю — тук-тук, тук-тук — і вже виткнувся над водою. Чоловік саме нахилився зав’язати мотузку на постолах.

— Гей, нащо ти в’яжеш річку?

— Понесу її додому! — відповів чоловік.

— Але ж вона наша! — каже старий водяник. — Що ж ми, зостанемося без домівки?

— Ваша чи не ваша, а я її заберу. Де хочете, там і живіть! А як лишитеся в цій річці, станете моїми рабами!

Водяник благав, а чоловік удавав, ніби не чує.

— Залиш нам річку, ми дамо тобі торбу золота!

— Що таке торба золота! Ще й нести її треба.

— Дам тобі дві торби і сам однесу! — обіцяє водяник.

— Ну, це вже інша річ. Гляди тільки, щоб торби були великі, як мішки.

Водяник пірнув у воду й незабаром виніс дві великі торби золота.

Чоловік рушив, а водяник насилу тяг ті торби слідом за ним.

Підійшли вони до села. Водяник натомився і сів відпочивати. А чоловік думає собі: «Як він ітиме аж до моєї хати, то довідається, де я живу. Збере вранці родичів і забере в мене золото». І почав він міряти водяника — від п’яти здорової ноги аж до голови.

— Нащо ти мене міряєш? — питається водяник.

— Дах моєї хати вкритий шкурами чортів, треба ще покрити один куток, тож я міряю, чи вистачить твоєї шкури.

Чоловік сказав це і ніби закуняв. А водяник за милицю і ходу! Бідар узяв те золото й приніс додому.

Один чоловік мав гарний виноградник. Біля виноградника лежала купа каміння, де жила велика змія. Якось виноградар побачив змію і надумав зробити їй добро. Узяв кухоль свіжого молока, приніс, поставив біля каміння і став оддалік — хотів побачити, що буде. Змія вилізла, випила молока і впустила в кухоль один золотий. Виноградар узяв кухоль із золотим і пішов собі. Відтоді щоранку носив він змії молоко і забирав по одному золотому. Так дружили вони багато років.

Якось виноградар покликав сина, майбутнього господаря, і розповів йому про змію, що її годував молоком. Почав і син носити молоко й забирати золоті. Одного разу він подумав: «У тій купі має бути багато золотих; краще вбити змію, розрити купу й забрати золоті, а не носити молоко та годувати ту змію».

Отаке надумавши, він узяв палицю і поніс змії молоко. Коли змія молоко випила, хлопець замахнувся і щосили вдарив її, але убити не зміг, відбив тільки шматок хвоста. Змія розгнівалась і вкусила хлопця. Він розпух і ледве дійшов додому. Батько спитав його, що сталось. Син розповів усе, як було, і через кілька днів помер.

Минуло багато часу, і якось прийшов виноградар до тієї самої купи каміння. Вилізла і змія. Виноградар їй каже:

— Давай знову дружити, як раніше дружили.

А змія йому відповіла:

— Чоловіче, не може відновитися колишня дружба. Поки ти бачиш синову могилу, а я — свого відбитого хвоста, ми не можемо стати друзями. Коли щось робиш, думай і про наслідки.

Жили собі чоловік та жінка, і так вони любили одне одного, що й не сказати. Його звали Шан, і він був дурнуватий. її звали Маріжуана. І мали ці чоловік та жінка осла.

Якось Шан пішов з ослом у ліс по дрова і знайшов мішок срібних монет. Він нав’ючив мішок на осла і повернувся додому. Вдома розповів жінці, що знайшов мішок із срібними песо, але жінка відповіла, що це не срібло, а непотріб. А він:

— Та ні, це гроші.

А жінка на те:

— Мовчи і нікому не кажи, бо вони нам дуже потрібні.

Трохи згодом Шан узяв осла і знову пішов у ліс. А назустріч йому чоловік, питає, чи не знаходив мішка із срібними монетами. А Шан:

— Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні.