Невідомий автор: Казки народів світу

— Я звіздар, і, якщо тобі подобається моє ремесло, я годуватиму тебе.

— Еге ж, подобається.

Так хлопець залишився із звіздарем.

Другому братові зустрівся кравець.

От кравець і питає:

— Куди ти йдеш, дитино?

— Нас четверо братів, а батько й мати померли, і я йду на заробітки.

— Я дам тобі хліб і навчу тебе свого ремесла, якщо воно тобі подобається.

— Еге ж, подобається.

І цей хлопець так само залишився з кравцем.

Третьому братові зустрівся мисливець.

От мисливець і питає:

— Куди це ти йдеш, синку?

— Нас четверо братів, осиротіли ми, і я йду на заробітки.

— Я дам тобі хліб, якщо схочеш навчитися мого ремесла.

— Еге ж, воно мені подобається.

І тоді третій хлопець залишився з мисливцем.

Четвертому братові зустрівся злодій.

От злодій і питає:

— Куди йдеш, синку?

— На заробітки, я сирота.

— Якщо хочеш, навчу тебе свого ремесла.

— А яке ж у тебе ремесло?

— Я злодій і навчу тебе красти.

— Е, це мені не подобається. Батько й мати казали, що красти погано.

— А я навчу. Схочеш — крастимеш, не схочеш — не крастимеш. Для науки збиратимеш бездоглядні речі.

— Якщо так, то навчи.

І хлопець залишився з ним.

На сьомий рік четверо братів зібралися там, де домовлялися. І почали розповідати, хто що робить.

— Я навчився звіздарства. І звіздар дав мені приладдя, аби я бачив усе, що схочу.

— А ти?

— Я навчився кравцювати, і кравець дав мені голку, яка будь-що може зшити.

— А ти? — спитали третього.

— Я навчився полювати, і мисливець дав мені рушницю, яка вбиває те, на що її наведеш.

— А ти? — спитали четвертого.

— Ну, мені й признатися сором.

А звіздар йому:

— Чом же тобі сором признатися, нехай ти навіть злодій?

— Та я, брате, якраз злодій.

— Гаразд, коли ми вже зібралися, є одне діло. Змій украв королівну, і король пообіцяв того, хто її поверне, зробити королем. Я знаю, де зараз дівчина.

А злодій:

— Якби я знав, де вона, я б її викрав.

А мисливець:

— Якби я побачив змія, я б його вбив.

Усі троє братів сказали кравцеві:

— Ходи, брате, й ти з нами, бо ми вже давно не були разом.

Пішли брати до королівського палацу. Там звіздар сказав королеві, що знає, де його дочка; але це за морем, і тому, щоб привезти дівчину, потрібен човен.

Король дав човна, і брати попливли. Прибилися вони до берега того краю, де змій жив. Звіздар і каже злодієві:

— Іди і викради її. А ми тут зачекаємо.

От злодій прокрався до змієвої оселі й викрав королівну. Не встиг він повернутися з нею до братів, як прокинувся змій і навздогін. Та тільки змій показався біля берега, мисливець стрельнув і вбив його. Змій гепнув так, аж земля затряслася, і від струсу в човні утворилась пробоїна.

Побачив кравець, що їхній човен ось-ось затоне, взяв голку і зашив пробоїну.

Привезли брати королівну до палацу. Звіздар і каже королеві:

— Віддайте доньку за мене, бо я знайшов її.

А злодій і собі:

— Віддайте за мене, бо я викрав її у змія.

А мисливець:

— А якби я не вбив змія? Він би пожер нас усіх. Тому віддайте за мене.

А кравець:

— Ні, за мене. Я зашив у човні пробоїну — інакше б він затонув.

Король не знав, що й відповісти братам. А тоді придумав нагородити кожного мішком золота.

Це було чи не було — не знаю, але казку на цьому кінчаю.

У славному місті Лувені жив собі парубок Кентен. Його батько був ковалем, тож змалечку навчав хлопця ковальського ремесла.

Коли Кентен змужнів, то й сам став до горнила. Невдовзі з ковальчука виріс у вправного майстра, чиї підкови, шпаги та інші речі часом були справжнім витвором мистецтва. Батько, дивлячись на спритні рухи сина, радів і потай мріяв, що зможе спокійно дожити віку.

А син день при дні працював біля горнила великої печі. Він став м’язистим, дужим, засмаглим. Здавалося, полум’я та ковальське ремесло зачарували його.

Щовечора після важкої праці Кентен відпочивав на кам’яній лаві біля кузні. Вечірня прохолода лагідно огортала його натруджене і обпалене жаром тіло.

Молодому ковалеві цікаво було дивитися на карети з вельможними панами, що проїздили мимо, на безтурботних студентів та гарненьких панночок, котрі поверталися з міста додому.

Одна з-поміж панночок подобалася Кентенові найбільше. Коли він бачив її горду поставу, ясні очі, біле личко, облямоване строгою чорною наміткою, його серце починало битися дужче.

Щоразу, коли юнакові щастило вздріти красуню, його охоплювала радість, і відтак він цілісінький день щось весело наспівував. А якщо дівчина не з’являлася, він удавався в тугу, на батькові запитання відповідав невлад і люто гатив молотом по ковадлі.