Невідомий автор - Казки народів світу

Отак Тідіан вийшла просто до печери змія. Коли вона те помітила, було вже пізно. Вона почула грізне сичання і здригнулася. З очей змія неначе блискали блискавки.

— Ану кажи, хто дозволив тобі прийти до моєї домівки?

Дівчина переборола страх і відказала:

— Я не знала, що це твоя домівка. Подруги мене обдурили.

Змій трохи полагіднішав:

— Чого ж ти хочеш? Кажи!

Тідіан трохи оговталася й насмілилася сказати, що вона хотіла б усього-на-всього зробити зачіску до свята.

— Даруй мені мою помилку і відпусти!

А треба сказати, що, крім багато чого іншого, той змій умів чудово виплітати зачіски та ще й вплітав у кіски золоті й срібні нитки. Зрозумів змій, що Тідіан справді ошукали, й наказав їй підійти ближче:

— Я зроблю тебе найкращою серед усіх дівчат. Але гляди, нікому не кажи про мене; як скажеш, одразу й помреш.

Зробив змій дівчині зачіску, переплетену золотими і срібними нитками. Прощаючись, він дав їй стару шапку, щоб ніхто не бачив її розкішної зачіски:

— А тепер іди! Шапку знімеш аж тоді, як почнеться свято.

Тідіан повернулася до села. Побачили її подруги і ну глузувати з неї і з її старої шапки.

Настав вечір. Хлопці й дівчата, чекаючи початку танців, влаштували ігри на майдані.

Один хлопець став сміятися з Тідіан і зрештою здер із неї стару шапку. Тоді всі побачили, як засяяли кіски на голові дівчини, і дивом здивувалися: «Хто тебе так гарно причесав?»

Та хоч як допитувалися, Тідіан не захотіла сказати імені майстра.

Усе село, чоловіки, жінки й діти, збіглися дивитися на ту пречудову зачіску.

Заздрісна мачуха, і собі цікава знати, відвела Тідіан убік:

— Скажи мені ім’я твого перукаря і де він живе, а я тобі за це дам на допомогу слугу.

Тідіан дуже хотілося полегшити свою щоденну тяжку роботу, але вона відмовилася розкрити свою таємницю.

Тоді втрутився батько Тідіан. Він пообіцяв їй аж двох слуг, але й тут вона лишилася незворушною.

Староста села їй запропонував:

— Кожна родина дасть тобі подарунок, тобі слугуватимуть як цариці. Я сам подарую тобі половину моїх полів, коли скажеш, хто той майстер.

Але і йому Тідіан нічого не сказала!

Порадились тоді мешканці селища і вирішили:

— Покличемо хлопця, якого вона любить, може, він зуміє випитати її таємницю.

Хлопець спробував лагідно розговорити Тідіан, але й він добився не більше за інших. Вона тільки з жалем відказувала:

— Я мушу мовчати, бо від цього залежить моє життя.

— Отже, ти мене не любиш! Ти щось від мене приховуєш. Як я зможу тобі вірити надалі? Доведи, що ти мене кохаєш!

І дівчина змушена була признатися:

— То змій мене причесав.

Не знала Тідіан, що змій послав пташку, аби та стежила за нею. Ледве-но вона промовила ті слова, як пташка-шпигунка заспівала в неї над самісіньким вухом:

Підвелася Тідіан і покірно пішла за пташкою, яка пурхала з дерева на дерево, до печери змія.

Повторила пташка свою пісню змієві, а той удав, що погано чує, й наказав їй підлетіти ближче. Тідіан тремтіла, як у лихоманці…

Але змій проковтнув пташку і відпустив дівчину:

— Ти, Тідіан, відмовилася від найспокусливіших обіцянок. Я переконався в твоїй скромності і чесноті. Твоя вірність у коханні робить тобі честь, і я відпускаю тебе на волю.

Колись дуже давно жили собі в селянина двоє друзів — кіт Мбіші і собака Омбва.

Посіяв якось селянин пшеницю і ячмінь.

Коли зерно доспіло, його обмолотили, просіяли, зсипали у великі гарбузові глечики й поставили в комору. Але селянин боявся, щоб зерно не покрали злодії й не поїли миші. Покликав він Омбву й Мбіші і наказав їм охороняти зерно вдень та вночі.

Спочатку друзі стояли на варті вдвох. Але ні мишей, ні злодіїв не було видно.

— Давно ми вже тут стоїмо, а нічого не сталося, — промовив кіт Мбіші.— Давай-но стояти на варті по черзі.

Омбва погодився і сказав, що піде відпочивати першим. Тільки-но собака покинув варту, з’явилися злодії. Вони забрали з комори кілька глечиків. Мбіші бачив це, але подумав, що не його це справа — проганяти злодіїв. Згорнувся в клубочок і заснув.

Коли собака вернувся, кіт йому нічого не сказав. А як кіт пішов, мишка Омуку разом зі своїми дітьми та родичами залізли в комору і почали їсти зерно. Омбва бачив їх, але вирішив, що не його це справа — проганяти мишей. Улігся якнайзручніше, поклав голову на передні лапи й заснув.