Алексей Росич - Джовані Трапатоні

— О ні, Максе, я не можу цього чути! — закричала пані Барбара. — Накажи цьому безжалісному бовдуру забратися геть! Нехай цей убивця негайно залишить не тільки цю залу, але й наш маєток! Ти чуєш мене, Максе?!

— Чую, — спокійно відповів пан Гай і, розвернувшись, рушив до кришталевих дверей Дзеркальної зали. — Родмане, ходімо — проведеш мене.

— Слухаюсь, господарю.

— Запам’ятай собі, Родмане, ніколи не варто говорити жінкам усієї правди. Жінки живуть у вигаданому ними казковому світі. На жаль чи на щастя, цей казковий світ не має жодного відношення до реального світу, в якому живуть чоловіки.

— Я запам’ятаю це, господарю, — пробубонів Родман. І перед тим, як зачинити за собою двері, він протиснув голову до зали та винувато пробасив:

— Господине, я ж того… не того… Тобто не знав того, що ви не того…

— Родмане, йди вже, лиши мене саму, — стомлено промовила пані Барбара та відійшла до вікна.

Двері зачинилися.

За вікном усе було запорошено снігом. Уздовж паркової алеї ще й досі горіли ліхтарі. Біля кованих воріт порався прудкий садівник — китаєць Ши Бо. Він вправно розкидав лопатою на два боки кучугури наметеного за ніч снігу, встигаючи навіть пританцьовувати. З палацу вийшов пан Гай. Він неквапливо пройшов до свого величезного чорного авто, припаркованого біля самого палацу. Родман відчинив дверцята. Пан Гай сів до машини, яка уже за мить зникла за парканом запорошеного снігом маєтку.

Ліхтарі у парку згасли.

Хтось несамовито грюкав у вікно дитячої кімнати. Лада прокинулась і заспано протерла очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Вона розгублено провела поглядом по кімнаті, прислухаючись, звідкіля долинає наполегливий стук. Було зрозуміло, що грюкають у вікно. Але ж за вікном аж ніяк нікого не може бути, адже спальня міститься на третьому поверсі палацу. Хто би стукав у шибу на третьому поверсі і яким чином? Вискочивши з ліжка, Лада підбігла до вікна й одразу ж побачила причину цього дивного гуркоту. На підвіконні, лапками догори, лежав чорний поранений ворон. Лежачи на спині, він відчайдушно колошматив кігтиками по шибці. Лада швиденько відчинила вікно й обережно, намагаючись не зачепити стрілу, що стирчала з пробитого крила, узяла ворона до рук і занесла його до кімнати.

— Дівчинко, — знесилено прохрипів ворон, — ти найкраще, найдобріше створіння у світі! Тільки така гарна дівчинка, як ти, може врятувати мою Маріам…

— Ти… Ти вмієш говорити? — здивовано прошепотіла Лада.

— Із секунди на секунду я помру. Благаю тебе, о найдобріша, врятуй мою Маріам! — наче крізь сон, бубонів знесилений ворон. — Зрозумій, о наймудріша, що, крім мене, Маріам ніхто не зможе викупити в ДДТ… Якщо я не викуплю Маріам до сьогоднішнього балу — її стратять! А я… Я помираю… Благаю, молю тебе, найдобріша дівчинко, врятуй мою Маріам.

— Добре-добре, не хвилюйтеся. Я зроблю все, що зможу, — мовила Лада. — Тільки скажіть, що? Що саме я маю зробити, аби врятувати вашу Маріам?

— Ти маєш скарбничку, добра дівчинко? — з надією в голосі запитав ворон.

— Яку скарбничку? — не зрозуміла Лада.

— Та звичайну. Звичайну скарбничку, в яку діти збирають гроші.

— Ні, скарбнички я не маю, — спантеличено прошепотіла вона.

— Чесно-чесно? — недовірливо перепитав ворон.

— Чесно-чесно…

— А гроші, гроші в тебе є?

— Гроші є… — вже радісніше мовила Лада.

— Скільки, скільки ти маєш грошей, добра дівчинко? — ворон пристав на одне здорове крило й з цікавістю подивився на Ладу.

— Я не знаю, але приблизно десь біля тисячі. Якщо вам треба точну суму, то я можу швиденько перерахувати.

— Це неправда, — зневажливо примруживши око, ображено прошепотів ворон.

— Що неправда? — розгубилася Лада.

— Така дівчинка, як ти, не може мати за кишенькові гроші таку мізерну суму.

— Тисяча — це зовсім не мізерна сума, — спробувала пояснити вона, але ворон одразу її перебив:

— Дівчинка, що живе у справжнісінькому палаці! Дівчинка, тато якої має в гардеробі п’ять тисяч костюмів та сім тисяч сорочок, повинна мати хоча би вісімдесят вісім тисяч триста сорок три гривні кишенькових грошей.

— А чому саме вісімдесят вісім тисяч триста сорок три гривні? — геть збентежившись, перепитала Лада.

— Та тому, що саме стільки грошей потрібно, аби купити вісімдесят вісім тисяч триста сорок три ґудзики! — обурившись Ладиній некмітливості, пояснив ворон. — Кожен ґудзик коштує одну гривню. А мені, аби викупити Маріам, треба ще вісімдесят вісім тисяч триста сорок три ґудзики. Ну, тепер зрозуміла?