Алексей Росич - Джовані Трапатоні

— Ні-ні, любий, я жодним чином не хотіла нашкодити твоєму чудовому травленню, — виправдовуючись, затараторила пані Барбара, — просто, на жаль, різдвяні канікули скінчилися, і Лада вже сьогодні опівдні має вилітати до Лондона. Вона має повертатися до Ґранд-коледжу, але… Але вона відмовляється. Я всі канікули намагаюсь поговорити з тобою про цю проблему, але ти, любий, увесь час настільки заклопотаний, що просто не помічаєш мене.

— Я слухаю тебе, — роздратовано промовив Макс Гай і нарешті перевів погляд на свою заплакану дружину. — Ну, про яку проблему нам варто поговорити під час мого сніданку? Голосніше, люба, — я не чую! Про що ти намагалася поговорити зі мною всі різдвяні канікули?

— Лада категорично відмовляється повертатися до Лондона… — крізь сльози ледь чутно вимовила пані Барбара.

— Це все? — чомусь усміхнувшись, запитав він та знову подивився на своє дзеркальне відображення.

— Все… Тобто ні, — одразу виправилась вона. — Лада просила передати тобі, що якщо ти будеш наполягати на її поверненні до Лондона, вона втече з дому.

— Тепер усе?

— Усе, любий…

— Ну, зрештою, в цьому немає нічого дивного, — замислено розглядаючи у велетенському дзеркалі своє відображення, сказав він. — Передай їй, що її тато теж не в захваті від примхливої лондонської погоди, так само як і від пихатих лондонців…

— Ні-ні, любий… Ані жахлива погода, ані бідолашні лондонці тут ні при чім. Лада терпимо ставиться до їхньої погоди і поважає усіх цих бідолашних лондонців, приречених жити в цих погодних умовах. Справа аж ніяк не в цьому… Вона… Вона просто не може більше терпіти цей жахливий Лондонський Ґранд-Коледж, з усіма його викладачами-підлабузниками та учнями-недоумками…

— Барбаро! — незадоволено присік Гай дружину, так і не відвівши погляду від свого дзеркального відображення. — Барбаро, Ґранд-Коледж — найдорожчий коледж у світі! У цьому коледжі виняткові діти! Сподіваюся, тобі відомо, що Лада навчається в одному класі з племінником американського президента та сином прем’єр-міністра Великої Британії! Я вже не кажу про дітей усемогутніх арабських шейхів та королів! І якщо її тато — Макс Гай, — гордовито та самозакохано вимовив він власне прізвище, — спромігся подарувати своїй доньці щастя навчатися саме в такому… вибраному та вишуканому колі, то нехай, зрештою, ця нерозумна дитина — яка, до речі, цілком вдалася у твою матір! — нехай вона навчиться цінувати та поважати можливості свого батька — Макса Гая!

— Любий, ти тільки уяви собі, племінник американського президента не знає, що Гімалаї — це гори! Бідолаха, маючи дванадцять років, вважає, що Гімалаї — назва чіпсів! А син прем’єр-міністра заявив учителеві, що великий фізик Альберт Ейнштейн — це власник футбольної команди «Манчестер Юнайтед»… Альберт Ейнштейн — власник «Манчестер Юнайтед»! Ти можеш собі це уявити?!

— Даремно, люба… Даремно ти так… На мою думку, цей славний хлоп’яга — просто вундеркінд, бо я, наприклад, навіть не підозрював, що «Манчестер Юнайтед» — це футбольна команда… Я би швидше схилився до думки, що це назва якогось англійського банку. А цей розумник, бачиш, знає, що «Манчестер Юнайтед» — це футбольна команда.

— Я не розумію, ти жартуєш?! — пані Барбара вкрай спантеличилася.

— Зовсім ні… — спокійно відповів пан Гай та, дивлячись у дзеркало, зосереджено зробив ковточок чаю.

— Любий, ти тільки уяви: хлопець у дванадцять років свято вірить у те, що римський Колізей — це найбільший футбольний стадіон у світі, на якому італійський «Мілан» вперше у своїй історії виборов кубок Європейських чемпіонів. Римська імперія зародилася не як аграрна чи ще якась там держава, а винятково як футбольна. Мікеланджело — це перший італієць, якому п’ять разів поспіль присуджували «Золотий м’яч» як найкращому футболістові Європи! Але найнепристойніше та найогидніше те, що викладач з історії навіть не намагається сперечатися, а, як підлабузник, погоджується з цим бовдуром!

— Ну все, досить! — різко перебив дружину пан Гай. — Досить пустої балаканини! Не намагайся переконати мене, що наша донька навчається в одному класі з бовдурами та нікчемами.

— Чому? — розгубилася пані Барбара. — Ти вважаєш, що саме це мізерне середовище та оточення Лондонського Ґранд-Коледжу здатне чомусь навчити нашу доньку?

— Я вважаю, люба, — перевівши на дружину свій упевнений погляд, промовив він, — що ти ще занадто високої думки про це вишукане коло вибраних дітей. Насправді ці вибрані діти — справжнісінькі виродки. Але… Але саме ці розумники за п’ятнадцять-двадцять років будуть керувати своїми державами та визначати шляхи розвитку людства. Тож нашій любій донечці, хоче вона того чи не хоче, доведеться з ними порозумітися! Тож нехай повертається до Лондона і вчиться шукати спільну мову зі своїми однокашниками.