Джанни Родари - Планета новорічних ялинок (збірка)

Професор Россі був прикро вражений тим, що не відчуває ніякого болю, а професор Теренціо дуже зніяковів.

- Не знаю, в чому річ, але я більше не відчуваю ніякого болю,- признався він. [528]

- Якби мова йшла не про славетних учених,- казав згодом один лікар іншому,- я зробив би висновок, що вони просто вигадали собі цей біль.

- Авжеж, типовий випадок самонавіяння. Інакше кажучи, надмірний страх...

З остороги видатним хворим також зробили заспокійливий укол, і вони майже відразу дружно захропли^

Ріта прокинулася через кілька годин і мерщій заплющила очі, аби не бачити докучливих лікарів, які знову зібралися коло неї, щоб зробити їй ще якусь капость.

«Дивно тільки, що лікарі в піжамах!» - подумала Ріта і розплющила очі. Довкола неї були не лікарі, а хлопчики й дівчатка з сусіднього відділення. Вони зібралися в палаті, цікавими очима розглядаючи Ріту.

- Хто ви такі? Що сталось?

- Нічого не сталося,- відказала найстарша дівчинка в червоному халатику.- Ми теж хворі. Прийшли перевідати тебе.

- Спасибі,- відповіла Ріта.

- Знаєш,- продовжувала дівчинка в червоному И латику,- ми чули, що ти кричала, коли тебе привезли сюди.

- Це правда, що в Трулло з'явився великий, як гора, торт? - нетерпляче втрутився білявий хлопчик з рукою на перев'язі.

- Правда! Але лікарі не хочуть вірити мені.

- Слухай, торт смачний?

- Ще й який! Хотіла б я, щоб і ви з'їли його стільки, скільки я. Це безперечно найсмачніший торт у світі. До того ж, цей торт космічний. Він тільки вчора прибув просто з неба.

- Яка краса! - вигукнув білявий хлопчик.

- Яка прикрість! - сказала дівчинка в червоному халатику.

- Чому прикрість?

- Шкода тому, що ми не можемо покуштувати його.

- Так,- мовила Ріта, зітхаючи. А сама подумала:

«Як легко порозумітися з дітьми! Вони-бо не думають, що я марю. Розуміють одразу, що їм не казки розказують! Вірять, що торт існує насправді!» [5 29]

- Мені дуже шкода,- продовжувала вона,- що ви не можете скуштувати торта, але коли я вийду з лікарні, то принесу вам добрячий шмат.

- А коли ти вийдеш? - спитав білявий хлопчик.

- Цього я не знаю, але сподіваюся, що невдовзі.

- А чому ти гадаєш, що торт ще буде там, коли ти вийдеш? - спитала дівчинка в червоному халатику.

Ріта не знала, що відповісти на це підступне питання. На мить вона уявила собі, як сумно буде повернутися в Трулло і почути від Паоло, що торта вже немає: солдати його знищили або буря віднесла геть од міста.

Діти чекали нетерпляче, що відповість Ріта. Всі дивилися на неї, і в кожному погляді Ріта читала одне й те саме невеселе запитання. Тоді вона не витримала. Зіскочила з ліжка й озирнулася довкола, шукаючи свою одіж. Неначе відгадавши її думки, дівчинка в червоному халатику сказала:

- Нашу одежу ховають у шафі, в іншому місці.

- Дарма,- відповіла Ріта.- Я піду так!

- А дорогу ти знаєш?

- Ні,- відповіла вона.- Я запитаю.

- І тебе негайно відвезуть до лікарні. А я знаю, як дістатися в Трулло: треба обійти полями.

Це казала та сама дівчинка у червоному халатику. Видно було, що вона й справді вже усе обдумала.

- Послухайте,- сказала вона,- я знаю, як вийти з лікарні з боку садка. Ходімо зі мною і вдаваймо, ніби граємося в піжмурки.

- Усі підемо? - здивувалася Ріта.

- Авжеж! Усі підемо! - закричав білявий хлопчик, стрибаючи з радощів.

- Хіба ти не казала, що торт великий-великий?

- Вистачить на всіх дітей Рима! - майже ображено підтвердила Ріта.

- Але тоді треба розповісти про це усім! - знову закричав білявий хлопчик.

- У коридорі є телефон,- сказала дівчинка в червоному халатику,- а я маю жетона. Я подзвоню своєму братові і скажу йому, щоб він подзвонив своїм товаришам і моїм подругам. Кожен з них подзвонить ще комусь, а ті іншим дітям... Вони повинні будуть попередити всіх [530] дітей - хто як може: хай кричать на вулицях перед школами, у дворах. Ти певна, що торта дійсно вистачить на всіх?

- Клянусь тобі! - сказала Ріта, поклавши руку на серце.

- А чому б нам не оголосити про це по радіо? - раптом запропонував білявий хлопчик. Всі розреготалися і навіть нічого не відповіли йому.

Дівчинка у червоному халатику побігла до телефону:

- Алло! Це я, Лукреція. Це ти, Сандріно! Слухай мене уважно. Тільки спершу візьми аркуш паперу та олівця, бо я казатиму тобі дуже важливі речі. Ти чуєш? - Сандріно не відповідав.

- Що з ним? - здивувалася Ріта.- Чому він мовчить?

- Як звичайно, взяв непідструганого олівця. Алло! Сандріно! Що? Зараз? Зараз він не може знайти стругачки. Візьми мого олівця, він у моєму портфелі.