Валерий Медведев - Баранкін, будь людиною!

— Малинін! — подав я команду, не одриваючи очей від бойовиська. — Повторюй Малинін!

— Баранкін, за мною! Смерть мирмикам! — почув я за спиною відчайдушний крик Костя Малиніна.

Я оглянувся, але було вже пізно. Зі словами: «Баранкін, за мною! Смерть мирмикам!» — Кость плигнув з квітки і, підхопивши на льоту сучок-дрючок, ринувся напереріз загонові рудих мурахів-розбійників на з'єднання з чорними мурашками!

«Інстинкт!» — майнуло в моїй голові. Невже в Костя Малиніна заговорив інстинкт і не лише заговорив, але і погнав його на війну? Ні! Я занадто добре знав Костя Малиніна, щоб так подумати. Кость у житті був не дуже сміливий, і ніякий інстинкт не міг примусити його встряти в бійку. Просто цього разу в Костя заговорила ЛЮ-ДИ-НА, адже в кожній людині має заговорити людина, коли на її очах здоровані зобижають маленьких, та ще таких малих і справжніх роботяг, якими є чорнопузі мурашки. Так! В Костя заговорила ЛЮ-ДИ-НА! Ну, Малинін! Молодець, Малинін! На відстані почув мої думки і кинувся в-саму гущавину бою на виручку чорним мурахам. Не роздумуючи жодної секунди, я теж плигнув з квітки й помчав навздогін за Малиніним, вниз схилом гори.

З гори було добре видно, як величезний загін рудоголових почав заходити в тил чорним мурашкам. Треба було, хай би чого це коштувало, попередити про це НАШИХ. Замість того, щоб іти на з'єднання з чорними мурашками, Кость раптом шалено рвонув ліворуч і помчав один назустріч мирмикам, що наступали по всьому фронту.

— Кость! — кричав я на бігу. — Малинін! Почекай! Не в той бік наступаєш! Куди ти? Уб'ють! Кость! Зупинись!

Та Кость Малинін наче й не чув мене.

— Вперед! На ворогів! Бий фашистів! — вищав він, розмахуючи сучком-дрючком і наддаючи швидкості. Він мчав підстрибом, якимось кінським чвалом, залишаючи позад себе клуби пилу.

Загін мирмиків помітив чорного мурашку, що біг їм напереріз, і одразу ж змінив напрямок руху. Перестроївшись на ходу, мирмики про щось швидко порадились між собою і помчали назустріч Костю Малині-ну. Зараз вони зіткнуться, і голова Костя Малиніна, відрубана страшною щелепою, покотиться по траві… Взявши у підкову Малиніна, що нетямлячи себе летів їм назустріч, мирмики таким маневром зовсім відрізали нас від своїх.

Тепер все вирішувала швидкість. У три тигрячих скоки я наздогнав Костя, схопив його за задні лапи і потягнув геть за горб, до маленького струмочка. Переправившись через бурхливий потік на березовому листку, я стягнув Малиніна за ноги на берег і заховав у траві в той самий час, коли на протилежний берег висипали руді мурахи, що переслідували нас. Для більшої безпеки я одволік Костя глибше у ліс, кинув на землю.

Кость Малинін сидів з очманілим виглядом на траві, очі в нього були вибалушені так, ніби він все ще мчав подумки назустріч мирмикам.

— Ех ти, вояка! — сказав я, видираючи з Костевих лап дрючок. — Розмурашився! Зараз як торохну тебе по макітрі, щоб ти більше не ліз куди не слід. Треба було йти на з'єднання з нашими, а ти… Ех, Малинін!..

Я, певне, і справді вліпив би Костю ляпаса, аби в гущавині трави в цю мить не майнула спина рудого мирмика. Я повернув голову. Із кущів висунулась руда морда і хижо поворушила величезними щелепами. Праворуч і ліворуч теж повилазили руді мурахи… От тобі й раз! Виходить, їм теж вдалося переправитися через ручай і не лише переправитися, але й оточити нас з усіх боків.

— Лізь на квітку! — тихо шепнув я Малиніну. — Одразу зосереджуйся і негайно перетворюйся на людину!

— А ти?

— Я прикриватиму твій відхід. Сам бачиш, в яке становище потрапили. Лізь!

Кость шмигнув по стеблині вгору, я — за ним. Мирмики почули шарудіння і позадирали догори свої руді морди. Один з них, щоб краще бачити, став на задні лапи.

— Лізь вище, — шепнув я Костю, — помітили гади! Лізь на квітку і там швидше перетворюйся…

Поки Малинін здирався на верхівку квітки, мирмики оточили стебло і мовчки один за одним почали підніматися слідом за нами.

— Ех, ви! — крикнув я, звішуючись з листка. — Десять здорованів на двох малюків… Не соромно?

Мирмики мовчки піднімалися по стеблині. На відстані двох-трьох сантиметрів од мене вони зупинилися і заскреготали щелепами. «Цікаво! Чи встигне Малинін перетворитися на людину, чи ні? — подумав я, перекидаючи дрючка з однієї лапи в другу. — А нічого він без мене і не зуміє і не встигне…»