Астрід Ліндгрен - Брати Лев'яче Серце

— Він надто багато знає, — сказала вона.

І звеліла мені негайно повідомити її, якщо хтось ще буде нишпорити в Рицарському дворі. Я сказав, що, коли хтось знов з’явиться, нічого він у скрині не знайде. Бо ми переховали таємні листи в інше місце. Тепер вони лежали в табакерці на дні діжки з вівсом, що стояла в комірчині біля стайні.

Софія пішла зі мною до комірчини, вигребла з вівса табакерку і поклала туди ще одного листа. їй сподобався новий сховок, мені він також здавався добрим.

— Ну, тримайся, — сказала на прощання Софія. — Я знаю, що тобі важко, але треба триматися.

Звичайно, мені було важко. А надто вечорами і вночі. Мені снився Юнатан, сни були погані, але й кожна хвилина, коли я не спав, була сповнена тривогою за нього.

Одного вечора я поїхав до «Золотого півня». Я вже не міг усидіти вдома в Рицарському дворі, там було так тихо, що я чув свої власні думки. А ті думки були аж ніяк не веселі.

Аби ви побачили, як усі витріщились на мене, коли я зайшов до заїзду без Юнатана.

— Що це? Тільки половина братів Лев’яче Серце? Де ти дів Юнатана? — спитав Йоссі.

І нащо я приїхав! Я зразу згадав, що мені наказували Софія і Юнатан. Хоч би що сталося, я не повинен нікому признаватись, чого й куди поїхав Юнатан. Жодній живій душі! Отож я вдав, ніби не почув запитання Йоссі. Але й Губерт, що сидів біля свого столика, також поцікавився, де мій брат.

— Ай справді, де Юнатан? — спитав він. — Чи, може, Софія десь діла свого садівника?

— Юнатан поїхав на полювання, — сказав я. — Він тепер у горах, полює на вовків.

Треба ж мені було щось відповісти, і, здається, мені спала добра думка, бо Юнатан казав, що в горах повно вовків.

Цього вечора Софії не було в заїзді. Але, як звичайно, тут зібралося все селище. Люди співали й розважались, як завжди. Та я не співав з ними. Не хотілося. Без Юнатана мені було тут незатишно, і я скоро поїхав додому.

— Не сумуй, Карле Лев’яче Серце, — сказав Йоссі, коли я прощався. — Адже полювання довго не триває, і Юнатан скоро вернеться додому.

О, який я був йому вдячний за ці слова! Він поплескав мене по щоці й дав мені з собою кілька смачних тістечок.

— Буде чим розважити душу, коли ти сидітимеш удома й чекатимеш на Юнатана, — сказав він.

Який ласкавий цей господар «Золотого півня»! Я навіть відчув себе не таким самітним.

Я поїхав додому з тістечками й поласував ними, сидячи біля вогню. Стояли теплі весняні дні, майже такі, як улітку, а однаково мені доводилося розпалювати вогнище, бо сонячне тепло ще не встигло нагріти грубих стін нашої хати.

Я змерз, коли залазив у свою постіль, але скоро заснув. І снився мені Юнатан. Сон був такий страшний, що я від нього прокинувся.

— Іду, іду, Юнатане! — крикнув я і схопився з постелі. У навколишній темряві ніби й досі луною котився відчайдушний крик. То кричав Юнатан! У моєму сні він кликав мене, кликав на допомогу. Я був певен цього. Я ще й досі чув його і ладен був кинутись у темну ніч, щоб добратися до нього, хоч би де він був. Але скоро зрозумів, що це неможливо. Як я йому допоможу, я, такий безпорадний! Залишилось тільки знов залізти в постіль. Я лежав і тремтів. Я був малий, наляканий, відчував себе самітним, мабуть, найсамітнішим у світі.

І мені не полегшало, коли настав ранок і засяяло сонце.

Звичайно, я вже не пам’ятав докладно свого страшного сну, але того, що Юнатан кликав мене на допомогу, я не міг забути. Мій брат кликав мене, то чи не повинен я вирушити в дорогу і спробувати добутися до нього?

Я довго сидів біля своїх кролів і міркував, що мені робити. Я не мав із ким поговорити, не мав у кого спитати поради. Мусив вирішувати сам. До Софії я не міг піти, бо вона б мені лише стала на заваді. Нізащо в світі не пустила б мене в дорогу, вона ж не божевільна. А мій задум, певне, був таки божевільний. І небезпечний. Такий небезпечний, що годі й сказати. А я був великий боягуз.

Не знаю, скільки я так просидів, прихилившись до стіни стайні й неуважно рвучи траву. Навколо мене не лишилося жодного стебельця, та я помітив це аж згодом, не тоді, коли сидів і мучився від нерішучості. Минали години, мабуть, я б і далі сидів там, якби раптом не згадав Юнатанових слів про те, що інколи треба наражатись на небезпеку, а то будеш не людина, а грудка гною.

Тоді я зважився. Я стукнув кулаком по клітці так, що кролі аж підстрибнули з ляку, і проказав уголос, щоб додати собі певності:

— Я зроблю це! Зроблю! Я не грудка гною! О, як мені полегшало від того, що я зважився!