Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

— Хочеш медяника? — Чу розкрив перед Сонею торбинку. — Пригощайся.

— Звідки це в тебе? — здивувалася вона, на хвильку завагавшись, брати чи не брати гостинця.

Цієї хвильки Чу вистачило, щоб засумніватися: чи достатньо буде йому медяників і кексів для повної перемоги над нудьгою?

— Ну, не хочеш, то й не треба, — Чудовисько поспіхом забрав любу серцю торбинку й запустив усередину свою кудлату лапу. — Що тут новенького, я нічого не пропустив?

— Зараз визначатимуть переможця конкурсу новорічних костюмів.

— А що тут визначати? — щиро обурився Чудовисько. — Мій костюм Бабусі Червоної Шкапочки — найліпший! До того ж, він один-единий на все свято.

— Увага! — промовив Дід Мороз. — Переможцем, на нашу з Козою думку, став хлопчина в костюмі Чудовиська в чепчику!

— Нечесно! — обурився Чу. — Мій костюм найкращий!

— Ти що?! — вигукнула Соня. — Вони саме тебе й мають на увазі.

— А як же Бабуся?..

— Просимо переможця вийти на сцену, — радісно промекала Коза.

— Чу, іди! — Соня злегка підштовхнула здивованого друга.

Чу піднявся на сцену.

— Скажи, будь ласка, з якого ти класу? — запитав Дід Мороз Віктор Іванович.

— Е, сам ти з класу, я — з лісу, — відповів Чу.

— Ну, добре, якщо це секрет, — промекала Коза. — Ось тобі приз, — вона вручила Чудовиськові пачку пластиліну.

— Ура! — Чу, шаленіючи від радості, аж підстрибнув. — У мене саме скінчився пластилін!

— От і добре, — усміхнувся Дід Мороз. — Може, все-таки скинеш маску, щоб усі побачили обличчя переможця?

— Нам час додому, — раптом підскочила Соня і потягла Чу за лапу. — Бабуся просила, щоб ми не барилися.

Чу слухняно потюпав за дівчинкою, міцно притискаючи до грудей свій дорогоцінний приз.

— Знаєш, Соню, — промовив Чу, коли вони удвох ішли засніженим тротуаром додому, — мені так потрібен пластилін… — Та ж тепер маєш он цілу пачку!

— Я подумав… — Чу наче соромився, — що півпачки треба тобі віддати. Це ж ти мені подарувала такий прекрасний костюм.

— Та ну, — вдавано байдуже відмахнулася Соня, — забирай увесь.

— Справді?! — зрадів Чудовисько.

— Звичайно, у мене ще є вдома.

— Нема, — раптом спохмурнів Чу. — Ми позавчора останній виліпили. Половина — твоя, так буде по-чесному.

— Спасибі, Чу, ти справжній друг, — усміхнулася дівчинка.

— Так, хоча твоє «спасибі» й не рахується.

— Зате воно щире, Чу. Не бійся, ти ще й інших назбираєш до літа. Вже ж є одне — від тієї богомільної бабусі з маршрутки.

Вони попрощалися біля Сониного будинку.

Чу чалапав лісовою стежкою, дожовував останнього медяника й дивувався: і як це він раніше жив на світі, не маючи такої класної приятельки, як Соня?

Зимові канікули не вдалися: Соня застудилася й цілісінький тиждень провалялась у ліжку з термометром під пахвою. Щоб Чу від неї не заразився, дівчинка попросила його деякий час не приходити. Без Чудовиська канікули були нудні, та й горло боліло…

Але вже першого дня нової чверті сталося дещо цікаве: йдучи зі школи, Соня натрапила на дивну рекламу.

За склом бічної стінки однієї тролейбусної зупинки висів плакат. Вгорі на ньому були зображені якісь потворні прибульці з огидними щупальцями, трохи нижче — нажаханий натовп, що дивиться на тих прибульців. Серед натовпу — дуже знайоме обличчя.